На рубежі 1917-19128 рр. Великобританією прокотилась хвиля мітингів з вимогою припинення війни. Організація фабрично-заводських старост (шоп стюарди) і профспілки висунули гасло миру. Невдоволення війною росло серед моряків британського військового флоту. Розмаху набирав страйковий рух. Соціально-політичне становище Великобританії ускладнювалося національно-визвольною боротьбою в її колоніях. Нестабільність соціально-політичних настроїв англійського суспільства значною мірою зумовлювалася економічною кризою, яка охопила економіку країни наприкінці 1920 р. ы продовжувалася до 1922 р.

Коаліційний уряд Д.Ллойд-Джорджа у жовтні 1922 р. змушений був піти у відставку. Парламент було пропущено і призначено нові вибори.

Під час виборчої кампанії 1922 р. всі політичні партії, що раніше утворювали блоки, виступили самостійно. Вибори принесли перемогу консерваторам, котрі отримали 346 місць у парламенті. Лібералам на чолі з Д.Ллойд-Джорджем дісталося лише 57 місць.

Новий уряд, сформований консерваторами. Очолювали Бонар Лоу та Стенлі Болдуїн. Основне своє завдання вони вбачали у відновленні й оздоровленні економіки країни. У зовнішній політиці консерватори проводили курс на підтримку світового панування Великобританії. Реалізація такої політики наштовхнулася на протидію з боку Франції і США. У ставленні до Радянського Союзу консерватори проводили тверду політику тиску, що знайшло відображення в “ультиматумі Керзона”. Вивести економіку зі стану застою не вдалося. Все це призвело до того, що політичне становище в державі було досить нестабільним.

Парламентські вибори 1923 р. відбулися у складних умовах. Оздоровлення економіки мало відбуватися за рахунок розвитку нових галузей: авіа - та машинобудування, хімічної промисловості тощо. Основні галузі промисловості переживали занепад. Зовнішня торгівля так і не досягла довоєнного рівня.

На виборах до палати общин було обрано 258 консерваторі, 158 лібералів і 191 лейборист. Формування нового кабінету було доручено лейбористам, 23 січня 1924 р. лідер лейбористської партії Рамзей Макдональд сформував уряд. Але задовольнити потреби різних верств англійського суспільства лейбористам не вдалося, що викликало розчарування виборців. 9 жовтня 19245 р. Р.Макдональд подав у відставку . У грудні відбулися нові парламентські вибори, на яких перемогли консерватори. Вони отримали 413 місць. Лейбористам дісталось 151, а лібералам – 40. Консерватори були при владі досередини 1929 р.

Економічна криза та низький рівень життя населення зумовлювали посилення страйкового руху. Основною вимогою страйкарів була вимога ліквідувати безробіття.

Політика підприємців й нового консервативного уряду по відношенню до робітництва призвела до того, що 1926 р. став для Англії періодом найбільш масових робітничих виступів. Англійський уряд утворив королівську комісію на чолі з лібералом Гербертом Семюелом для вивчення становища у вугільній промисловості. Вона підготувала звіт, в якому відхилила вимоги робітників щодо націоналізації вугільної промисловості і визнала слушними вимоги власників шахт стосовно зниження заробітної плати. 1 травня 1926 р. власники шахт оголосили локаут.

Шахтарі відповіли страйком. Представники Генеральної ради розпочали переговори з прем’єр-міністром С.Болдуїном, сподіваючись досягти компромісу. У ніч на 4 травня 1926 р. розпочався загальний страйк. В якому взяло участь понад 5 млн. чол. Це був найбільший масовий виступ англійського робітництва за всю його історію.

12 травня 1926 р. Генеральна рада звернулася до страйкарів із закликом приступити до роботи, запевнивши їх, що уряд зобов’язується розв’язати конфлікт на користь шахтарів. Більшість робітників повірила Генеральній раді і припинила страйк.

Наступного дня кабінет міністрів заявив, що жодних зобов’язань перед Генеральною радою він не має. Страйк відновився і продовжувався 8 місяців. Його результати були невтішними: заробітна плата знизилась, а робочий день збільшився з 6 до 8 годин.

Значення страйку 1926 р. в Англії виходило далеко за національні межі. Голландські, бельгійські, німецькі моряки, солідаризуючись зі страйкуючими. Не випускали жодного англійського корабля зі своїх портів.

У 1927 р. уряд прийняв закон “Про промислові конфлікти ц профспілки” , за яким страйк, організований з метою тиску на уряд, оголошувався незаконним. На початку 1928 р. представники Генради і промислових кіл провели конференцію, учасники якої виступили за зміцнення конкурентоспроможності британської індустрії на світовому ринку. Цього можна було досягти за рахунок зниження цін на англійські товари і зменшення заробітної плати робітників. Така економічна політика увійшла в історію під назвою “мондизм”.

Внаслідок світової економічної кризи обсяг промислового виробництва Англії скоротився на 15%. Найбільших втрат зазнали вугільна та металургійна промисловість. Обсяг англійської зовнішньої торгівлі скоротився вдвічі, безробіття у 1932 р. досягло 30-35%. Припинення обміну англійської валюти на золото зумовило швидке знецінення паперових грошей, вартість яких до кінця 1931 р. впала на 30% нижче золотого еквівалента.

Економічна криза спричинила розпад єдиної валютної системи Європи на ворожі валютні блоки. Найбільшим із них був “стерлінговий блок”, створений Англією в 1931 р. Він об’єднував Британську імперію, декілька держав Європи, Азії і Латинської Америки з населенням понад 600 млн. чол.

З метою подолання кризи англійський уряд відмовився від принципу вільної торгівлі і перейшов до політики протекціонізму. Запроваджені у 1931 р. високі протекціоністські мита повинні були захистити внутрішній ринок Англії від напливу іноземних товарів і сприяти продажу продукції місцевого виробництва.

У травні 1929 р. на парламентських виборах знову перемогли лейбористи. За них віддали голоси 8,4 млн. виборців, забезпечивши лейбористам 287 місць у парламенті. У червні Р.Макдональд сформував другий лейбористський уряд.

Економічна політика його кабінету передбачала надання промисловим компаніям субсидій і пільгових кредитів, що стримувало спад виробництва. Новий закон про страхування (1930 р.)