У внутрішньополітичному житті Франція відбулося перегрупування основних політичних партій. До “національного блоку” увійшла Партія національно-республіканської дії, що спиралася на підтримку фінансово-промислової групи Шнейдер-Крезо та нафтових компаній. Керівництво партії відстоювало інтереси великих монополістичних об’єднань. Республікансько-демократична партія, очолювана Р.Пуанкаря, в основному представляла інтереси середніх підприємців. Партія роялістів, що також увійшла до блоку, виступала від імені дворянства та вищих військових чиновників. Вона не відмовлялася від ідеї відновлення монархічної влади в державі.

На виборах до палати депутатів у листопаді 1919 р., а в січні 1920 р. – до сенату “Національний блок” здобув перемогу. В січні 1920 р. закінчилися повноваження президента Р.Пуанкаре. Передвиборна боротьба між Ж.Клемансо і А.Мільєраном завершилася перемогою останнього у вересні 1020 р.

Економічна криза 1921 р. серйозно погіршила становище Франції. Промислове виробництво скоротилося до 34% від довоєнного рівня. Населення висловлювало невдоволення урядом А.Бріана. Серед депутатів французького парламенту його політика в репараційному питання й згода на скликання Генуезькї конференції також не знаходили підтримки, що й призвело до його відставки. З січня 1924 р. до липня 1924 р. при владі перебував уряд Р.Пуанкаре.

Широкого розмаху у Франції, як і в інших європейських країнах, набув страйковий рух. У 1919 р. у ньому взяло участь понад 1 млн. чол. Французькі робітники вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, визнання прав профспілок. Уряд задовольнив ряд вимог робітників. Широкі кола громадськості Франції засуджували військове втручання країни у російські справи. Найбільшими виступами робітництва стали страйки залізничників у лютому і травні 1920 р.

У 1920 р. кількість членів загальної конференції праці. (ЗКП) зросла до 2,4 млн. чол. Восени 1921ё р. у Франції відбувся тримісячний загальний страйк, але закінчився невдало. У ЗКП стався розкол, що дестабілізувало робітничий рух. У 1992 р. окремі профспілкові організації, виключені з рядів ЗКП утворили Унітарну загальну конференцію праці, яка перебувала під значним впливом комуністів і невдовзі приєдналася до Профінтернету.

Активну участь у страйках брали члени Соціалістичної партії Франції, окремі діячі якої виступали за всту4п до ІІІ Інтернаціоналу. Відомий партійний діяч Л.Блюм категорично виступив проти приєднання соціалістів до комуністичного руху.

Ж.Лонге, П. Фор і деякі соціалісти, що пішли за ІІ Інтернаціоналом і стояли на промосковських позиціях, утворили 30 грудня 1920 р. Французьку комуністичну партію. Цьому сприяла поїздка редактора газети “Юманіте” М.Кашена до Москви. Прорадянську позицію окремих політиків підтримував відомий французький письменник, керівник групи “Кларте” А.Барбюс, котрий пізніше писав панегірики на честь. Й.Сталіна.

У роки часткової стабілізації економіки (1924-1930 рр.) у Франції значного рівня розвитку досягли металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна та хімічна галузі промисловості. А легка промисловість переживала занепад. Складним було фінансове становище, а сільське господарство так і не вийшло із кризового стану. Інтенсифікація праці й посилення визиску колоній були головними чинниками поліпшення економічного становища країни. Внаслідок часткового економічного піднесення відбулася стабілізація курсу франка. Франція надала кредити Польщі, Італії, Чехословаччині, Німеччині та Бельгії, збільшився золотий запас країни. Разом з тим наприкінці 20-х років з’явилися тривожні симптоми нової економічної кризи.

У політичному житті післявоєнної Франції відбулися серйозні зміни. Оскільки “Національний блок” скомпрометував себе в очах виборців провалом “руської авантюри”, радикал-соціалісти ц 1923 р. покинули його і разом з соціалістами та партією республіканців-соціалістів створили новий “Лівий блок”.

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За “Лівий блок” проголосувало виборці менше. У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки правління “Лівого блоку” була проведена часткова амністія політичних в’язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавча, обмежувалася нічна праця жінок та дітей. Крім того, жінки одержали право брати участь у виборах до муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Е.Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію частини сенаторів. У квітні 1925 р., коли сенат провалив фінансовий проект уряду, Е.Ерріо подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Загострення протиріч із США і Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. Колоніальні війни обійшлися Франції на суму понад 1 млрд. франків, що погіршило фінансовий стан країни. А це призвело до падіння уряду “Лівого блоку”.

У липні 1926 р. було сформовано уряд “національної єдності” на чолі з Р.Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

Вплив світової економічної кризи на французьке господарство був особливо сильним у 1930-1936 рр. Збанкрутувало декілька великих банків. Зовнішня торгівля скористалася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Все це негативно вплинуло на життєвий рівень населення.

Загострилося внутрішньополітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія “Французька солідарність”. Активізувалися профашистські організації “Вогняні хрести”, “Французька дія” та ін.

Економічна криза дестабілізувала і владні структури. У 1931-1932 рр. У Франції змінилося 7 кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність обмеження парламентської демократії та розширення повноважень президента. Ідеї “уряду твердої руки” знайшли своє втілення у фашистському путчі 1934 р.