Піднесення російського патріотичного руху на чолі з Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським звело нанівець плани польського короля. Восени 1612 р. Москву звільнили від поляків. Новий московський цар Михайло Романов підписав у 1619р. із Сигізмундом Деулінське перемир'я. Згідно з ним до Речі Посполитої відійшли Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі.

Після смерті Сигізмунда Росія зробила спробу повернути собі ці області. Але Владислав IV негайно вирушив на допомогу польській залозі у Смоленську й змусив московські війська капітулювати. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир'я. Москва задовольнилася відмовою Владислава від претензій на російський престол.

Досить напруженими тривалий час залишались відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалося, з одного боку, частими нападами татар на польські південно-східні воєводства, а з іншого — козацькими наскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію. Під час одного з таких набігів козаки спалили в 1620 р. м. Варну, що стало вирішальним приводом для війни.

У Молдові, під Цецорою, польські війська й запорозькі козаки зіткнулися з турецькими й татарськими силами, що чисельно їх переважали. Командувач польсько-козацькою армією — видатний польський полководець С. Жолкевський — організував відступ, але на Дністрі, поблизу Могилева, був змушений прийняти бій. Значна частина польсько-козацького війська й сам командувач загинули під час бою, багато вояків опинилися в полоні (серед них — і майбутній лідер Визвольної війни українського народу Богдан Хмельницький). Турецько-татарські війська спустошили край аж до Львова і Перемишля.

Вирішальна битва чергової кампанії сталася в 1621 р. під Хотином. Попри великі втрати, турецько-татарські війська намагались захопити цю польську фортецю. Проте активна оборона Хотина польсько-козацьким військом під проводом гетьмана Я. Ходкевича зруйнувала всі плани противника. Турки змушені були погодитися на підписання миру. Згідно з ним кордон між країнами проходив, як і раніше, вздовж Дністра, обидві сторони зобов'язалися стримувати козаків і татар від взаємних нападів, а султан пообіцяв призначати в Молдову правителів, лояльних до Речі Посполитої. Незабаром у Стамбулі розпочалася доба двірцевих переворотів, які на кілька років відсунули загрозу турецької агресії.

Однією з головних причин, що стримувала польських магнатів від великої війни з Османською імперією, було їхнє небажання змінювати курс на релігійну, культурну і соціальну асиміляцію населення східних окраїн Речі Посполитої. Ще за часів Сигізмунда І, й особливо за Сигізмунда II Августа, здійснювалися спроби утворити з частини українського козацтва щось подібне до прикордонної варти, підлеглої польському урядові. Козаки заносились до реєстру й діставали платню від держави. Прагнення короля підкорити козаків відповідали його домовленостям з кримським ханом і турецьким султаном. З іншого боку, ці прагнення посилювалися тим, що у вільному козацтві польсько-литовські феодали вбачали небезпечний соціальний елемент, здатний підняти на збройну боротьбу проти феодального ярма українське та білоруське селянство.

Залишивши тонкий прошарок реєстрового козацтва, польська адміністрація робила все можливе для перетворення інших українських селян і міщан на кріпаків. Влада всіляко заохочувала магнатів і шляхту до ополячення місцевої людності. Діячі контрреформації за підтримки частини православного єпископату запровадили Брестську церковну унію 1596 р. Згідно з нею православна церква, зберігаючи східний обряд, підпорядковувалася папі Римському. Незабаром проти брестських постанов виступила більшість української та білоруської шляхти, а пізніше й козаки. Україною прокотилася хвиля народних повстань. Найзначнішими з них були виступи під проводом Косинського (1591—1593), Наливайка (1594—1596), Павлюка, Гуні Острянина (1637-1638). Ці повстання польська шляхта жорстоко придушила. У другій половині 40-х років народне невдоволення політикою польської правлячої верхівки переросло у Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, приводом до якої став розпуск королем війська, сформованого для походу на султана. Це викликало велике розчарування в козаків, які сподівались на платню і багаті трофеї.

Героїчна боротьба українського й білоруського народів у 1648— 1654рр. завдала Речі Посполитій тяжких втрат і започаткувала в ній політичну й соціально-економічну кризу. Підбадьорене поразками польських військ (під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями), до антифеодальних виступів приєдналося пригноблене населення етнічної Польщі. Короткочасним, але відчутним для шляхти було повстання селян і міської бідноти в 1651р. у Великій Польщі та Мазовії. У Калішському воєводстві повстання очолював П. Гжибовський, який організував двотисячний селянський загін. За прикладом українців і білорусів польське селянство розправлялося з магнатами й представниками королівської адміністрації. Заколот придушили війська єпископа Познанського. Ще більшого розмаху набуло повстання, що спалахнуло того ж року в Краківському воєводстві, під керівництвом дрібного шляхтича О. Костки-Наперського, який видавав себе за емісара Хмельницького. Підтримані українськими селянами, повстанці захопили Чорштинський замок. Однак війська єпископа Краківського та шляхетські загони, перекинуті сюди з-під Берестечка, придушили цей виступ.

Укладення в січні 1654р. Переяславської угоди і перехід українського козацтва під проводом Б. Хмельницького під зверхність Москви спричинили війну Речі Посполитої з Росією. У 1654 р. російські війська