Географ Козьма Індікоплавт писав про Африку та Індію, Червоне море та Індійський океан. Математики-механіки Ісидор Мілетський і Анфілій Тральський були головними будівниками храму св. Софії.

Зовні царювання Юстиніана було блискучим, але, коли імператор помер у віці 84 років, його син Юстиніан ІІ опинився у скрутному становищі. Були втрачені завойовані землі, знову почались єресі та народні рухи. Останній представник династії Юстиніана імператор Маврикій загинув під час двірцевого перевороту.

На Балкани в VІ – VІІ ст. кілька разів вторгалися слов‘яни, які доходили аж до Пелепонесу. На Дунаї тіснили авари. Східні провінції почали захоплювати перси. Сірію, Палестину і Єгипет захопили араби. На початку УІІІ ст. залишилось 1/3 території імперії Юстиніана. Зростав вплив слов‘ян, які переселились у східно-римську імперію.

Становище слов‘ян-переселенців охарактеризоване у “Землеробському законі”, сформульованому у VІІІ ст., але такому, що відбиває реалії ще VІІ ст. Селяни мали ділянки – поле, виноградник, сад у власності. Але їх назви – пайка, жереб – свідчать про вплив общини. Закон передбачав і переділ земель, якщо перший поділ був проведений неправильно.

Після збору врожаю поля могли перетворюватись на вільне пасовище. Були й безземельні селяни-апори, що орендували землі з половини урожаю, а деякі орендарі платили власникам десятину врожаю – мортити. Можливо, це колишні власники земельних ділянок. Були й наймити – містоти або містії.

“Землеробський закон” свідчив про певне розшарування общини, про залежність, що вже виникла. Поширена версія про слов’янське походження цього документу. Слов‘яни дали Візантії масу вільного селянства, на базі якого могли розвиватись феодальні відносини. Тому Візантія забезпечувала себе зерном та іншими продуктами.

Слов’яни склали і основу війська для боротьби проти арабського халіфату, що став головним ворогом Візантії.

З перемінним успіхом йшли війни з протоболгарами. У 681 р. Візантія була змушена визнати утворення протоболгарами держави і згодитись на сплату данини. У УІІІ – ІХ ст. Болгарія стала суперницею Візантії на Балканах.

В УІІ ст. дещо послаблені були податки, але війни вимагали коштів, і вони знову почали підніматись. Політичні зіткнення були гострими. Щоб послабити знать, василевси (імператори) почали дробити ферми (адміністративні райони): це послаблювало стратигів, що були на їх чолі.

З 717 р. прийшла до влади Ісаврійська династія. Щоб зміцніти за рахунок духівництва, імператор підтримав іконоборців і у 726 р. едиктом Лева ІІІ вшанування ікон, хрестів, мощей було оголошено ідолопоклонством. Іконоборство супроводжувалось конфіскаціями, розгулом фанатизму, стратами. Монастирі закривались, монахів залучали до служби у війську, до шлюбів. У відповідь виник рух іконовшанування. Але головна мета –збагачення держави і знаті багатствами церкви була досягнута. У 843 р. вшанування ікон було відновлене, однак церква не одержала назад свого конфіскованого майна.

У ІХ ст. Візантію потрясали повстання. У 820 р. в Малій Азії почалось повстання Фоми Слов‘янина. Він створив боєздатну армію і прагнув до захоплення трону. Його підтримав арабський халіф. В кінці 821 р. військо Фоми Слов‘янина обложило столицю. Але імператору допоміг правитель Болгарії. Військо Фоми Слов‘янина було розбите, а сам він був страчений. Але і після цього окремі загони повстанців ще діяли. Ідеологією низів стало павліканство, що зародилось у Малій Азії. Павлікани вважали, що в світі борються два начала – добро і зло, духовне і матеріальне. Церква була оголошена теж творенням сатани, зла. Уряд жорстоко розправився з павліканами. Було страчено до 100 тис. чоловік. У ІХ ст. існувала навіть їхня держава в Малій Азії з центром Тефрика. Лише у 872 р. павлікани були остаточно розгромлені. Тих, хто не відмовився від своїх поглядів, топили у морі, спалювали.

Утвердження феодальних відносин у Візантії (ІІ половина ІХ ст. – кінець ХІ ст.). Придушення народних повстань послабило общину. Неврожаї та епідемії розорювали селян і вони легко попадали у залежність від багатих динатів, віддавали їм свої ділянки і ставали париками – залежними землеробами або йшли в місто. Розорення вільних землевласників стало стихійним лихом.

Вільні селяни були основою феодального ладу, воєнної і фінансової могутності імперії. У Х ст. імператори Македонської династії видали серію законів, що перешкоджали захопленню земель селом. Але в 927 р. був великий голод і селяни за зерно віддавали свої наділи. Закони порушувались. Новелою 996 р. імператор Василій ІІ Болгаробойця відмінив строк давності повернення земель – 40 років. Тепер селянин міг повернути свою землю і через більший строк. Але й це мало допомогло.

Падала боєздатність армії. Селяни-стратіоти ставали париками командирів. Деякі селяни розорялись і вже не могли служити у війську. В кінноті почали служити лише власники 3-х ділянок. Так з‘явилась грань між стратіотами і селянами. Все частіше імператори брали найманців: норманів, русів, грузин, вірменів.

У ІХ – ХІ ст. більшість селян стали париками. Формою ренти була грошова і натуральна. Повинності росли. Досить широкою була ще й верства вільних податкосплатників. Податки брались з усього – з вуликів, худоби, птиці. Подвірний податок вносили навіть неімущі.

З середини ХІ ст. почалось піднесення міст – центрів ремесел і торгівлі. Константинополь з бухтою Золотий Ріг приваблював іноземних гостей з усіх країн.

У Х ст. була написана “Книга епарха”, що дає уявлення про життя міст. Ремісники були об‘єднані в корпорації, що грали роль цехів. Їх було 22. В корпорації об‘єднувались і торгівці. Держава мала великі прибутки від податків на ремісників і контролювала якість товарів,