15 жовтня розпочалось здійснення першого етапу плану Наварра – так званої операції “Чайка”, метою якої було з‘єднання коридором окупованої зони в Північному і Центральному В‘єтнамі. Внаслідок трьоїденних битв частини експедиційного корпусу знову потерпіли поразку. Французькі війська діючі в Північно-Західному В‘єтнамі, відступили до укріпленого району Дьєнб‘єфу.

25 січня 1954 р. народна армія розгорнула наступ на Центральному плато. В лютому збройних сил ДРВ провели успішні операції в провінції Тхайнгуйєн і на півночі В‘єтнаму, в районі міста Нячанга в Центральному В‘єтнамі. 13 березня прозвучали перші залпи артилерійської зброї, доставленої патріотами через джунглі на вершини, що оточували долину Дьєнб‘єнфу. Організований командуванням ВНА штурм і взяття всього укріпленого району мали вирішальне значення.7 травня після 55-денних боїв французький гарнізон, що знаходився в укріпленнях Дьєнб‘єнфу, на чолі з генералом Кастрі капітулював.

Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На Женевській нараді у квітні-липні 1954 р. міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, КНР, СРСР та США за участю делегації країн Індокитаю були підписані угоди ,за якими війна у цьому регіоні припинялась. За рік до наради, у 1953 р. Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.

Згідно з Женевськими угодами територія В‘єтнаму поділялась по 17-й паралелі: територія на північ від неї залишалась за ДРВ, на південь – за профранцузьким урядом республіки В‘єтнам. Возз‘єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. шляхом проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в‘єтнамськими державами , яка на довгий час відклала цю подію.

Розвиток .

Подальший розвиток двох частин країни ДРВ і Південного В‘єтнаму пішов різними шляхами.

В ДРВ під керівництвом комуністів (з 1951 р. КПІК стала називатися партією трудіщих В‘єтнаму – ПТВ) розпочався етап побудови соціалізму, завершилось відновлення зруйнованого війною народного господарства. Для цього була проведена успішна мобілізація народних мас, на відбудову підприємств.

Розгорнулось проведення аграрної реформи, гловним кроком якої став закон про передачу землі в‘єтнамських і французьких поміщиків за принципом “Земля тим хто її обробляє”. Ліквідація феодальної власності та створення нових земельних відносин у в‘єтнамському велі означало ліквідацію поміщиків як класу і перехів всієї політичної влади в сільській місцевості в руки трудових елементів тобто більшості населення.

В результаті аграрної реформи – цього, за словами Хо Ші Міна, великого революційного перевороту, рішучої і складної класової боротьби, направленої проти феодалів, 2220 селінських подвір‘їв (72,8 % всіх селянських господарств Північного В‘єтнаму) отримали 818 тис. га землі і більше 100 тис. голів великої рогатої худоби.

Аграрна реформа зроьбила селян хозяївами сільскогосподарського виробництва, створила умови для підйому виробничих сил. Важливим результатом аграрної реформи було різьке підвищення бажання селян до утворення груп трудової взаємодопомоги і коооперативів. До кінця 1956 р. у республіці наладилось нормальне фінкціонування великих промислових підприємств, було модернізовано 18 заводів, утворених під час війни, завершено будівництво ще 18 заводів. Крім того, ввійшли в стрій дфючих 50 шахт.

Розпочався стан побудови соціалізму.

Було націоналізовано підприємства, утворено в сільскому господарстві 18 великих госхозів. Застосувався плановий розвиток економіки і культури.

Тим часом у Південному В‘єтнамі влітку 1954 р. за вимогою США була проведена реорганізація керівництва ркспубліки В‘єтнам, в наслідок якої прем‘єр-міністром став Нго Дінь Дьєм.

У 1956 р. були проведні вибори до національних зборів, прийнято конституцію, в яку було розміщено положення про переслідування будь-яких дій, спрямованих на розповсюдження комуністичних ідей. Розпочались репресії спрямовані проти противників режиму.

Зміцьнювався каральний аппарат режиму. Чисельність таємної поліції в 1958 р. становила до 60 тис. осіб, а офіційно – 45 тис. Систематично проводились облави , примусові переселення і масові вбивства патріотів. Збільшувалась кількість тюрем.

З 1954 по 1961 р.р. більш 500 тис. осіб були кинуті в тюрми, більше 23 тис. поранені і більше 80 тис. убиті.

Настала гостра криза в промисловості і сільскому господарстві.

Населення не мирилося з реакцією. Вже на початку 1959 р. був організований збройний опір опозиції.

Боротьба проти американських агресій в Південому В‘єтнамі 1954-1975 р.р.

Після підписання Женевських угод дві в‘єтнамські держави не зробили кроків до возз‘єднання.

США, котрі з часів другої світової війни мали в цьому регіоні особливі політичні інтереси, взяли курс на увіковічення розколу країни, посадивши на пост прем‘єр-міністра свого ставленика. Призначені на 1956 р. загальнонаціональні вибори, а також всі спроби ДРВ почати з керівництвом Сайгона переговори про з‘єднання були зірвані американцями і їх маріонетками.

ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р. згідно з рішенням комуністів ДРВ був утворений Національний фронт визволення Південнного В‘єтнаму (НФВПВ), що поставив своїм завданням вигнання американського агресора і повалення маріонеткового режиму. На аівдень “стежкою Хо Ші Міна” почали перекидати військові підрозділи, зброю, техніку. “Стежка” була розгалуженою системою доріг загальною довжиною 16 тис. км., які обплутували гори і джунглі В‘єтнаму, Лаосу, Камбоджі (Кампучії). Прокладався нафтопровід, кабелі зв‘язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальони. Виникали партизанські загони, в 1961 р., з‘єднавшись в цілу армію, визволили ряд районів. Тут була встановлена влада народу, земля пердавалась селянам.

США прагнучи претворити Південний В‘єтнам свою основну базу в Індокитаї надавало допомогу сайгонському керівництву. З 1954 по 1961 р.р. американці основну увагу приділяли формуванню, озброєнню, і навчанню південно-в‘єтнамської армії, котрою фактично керували 2700 американських військових радників. Але в 1961 р. США перейшли до ведення “особливої війни” і було створено,