РЕФЕРАТ

На тему:

"Велика еміграція" національно-визвольний рух в Польщі.

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. І Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дрібна шляхта, ремісники і селяни. На відміну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Королівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також політичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчуття яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігрантів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались оселяти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занадто великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емігрантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновляться тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786-1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники підтримували зв'язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Париж у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що не розв'язала селянського питання.

Майбутня Польща мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого виступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів майбутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного товариства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій займала революційно-демократична організація "Люд польський", що виникла в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозривного зв'язку змагань за національну незалежність із соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того часу, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику увагу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюдженні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада почала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими військами в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідовано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівства, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської армії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича,