що вирізнялися своїми багатствами або високими посадами, наданими правителем. Чисельність привілейованих осіб значно зросла за доби, коли Польща розпалася на окремі князівства, оскільки кожен князь мав власний двір і власну дружину. Необхідність захисту рубежів і ведення воєн зумовила потребу у значній кількості воїнів-рицарів, краще навчених військовій справі, ніж звичайні ополченці. Князі звичайно винагороджували їх за службу земельними пожалуваннями, і незабаром рицарі стали вважати себе вищими за посполитих. Так виникла верства нижчої знаті. Вільні селяни поступово ставали тісніше пов'язаними зі знатними родами або церковними закладами. Досить різкий поділ на верстви — магнатів, лицарів і народ, все ще в принципі особисто вільний, — ставав дедалі виразнішим, хоча рицарі користувалися такими ж привілеями шляхетності, як і магнати. Відмінність шляхти від простих людей підкреслювалася також запозиченням німецького звичаю використання гербів і родових титулів. У Польщі герби ввійшли в ужиток з другої половини XIII ст., а загального поширення набули лише наприкінці цього періоду.
Першим як окремий стан у Польщі утвердилося вище духовенство, посівши таким чином важливе становище в державі. Духовенство становило освічену верству. Саме священики забезпечували листування князя з іншими правителями та укладали його правничі акти й судові вироки. Вони також першими здобули важливі привілеї і гарантії від зазіхань держави. Перші привілеї духовенства було ухвалено на Ленчицькому синоді в 1180 р. і розширено в 1211 (1210) р. та 1214-1215 рр. завдяки Генрику Кетлічу, архієпископу Гнезненському у 1199-1219 рр. Він був у Польщі чільним речником церковних реформ у дусі Григорія VII.
Церковна власність була звільнена від майже всіх державних податків, і духовенство отримало повну автономію у вирішенні своїх справ через власні синоди. Духовенству було надано також важливі судові привілеї завдяки благотворному впливу, котрий Церква справила як головний поборник єдності Польщі в часи роздробленості, і ролі, яку Папство часто відігравало у захисті незалежності Польщі від зазіхань імператорів. Таким чином, вищі ієрархи Церкви змогли здобути і зберегти свої позиції привілейованого стану.
Слідом за вищим духовенством в особливий стан сформувалося бюргерство. Польські міста частково розвинулися з передмість, що виникали навколо замків, частково з поселень, заснованих поблизу монастирів і церков, почасти — із звичайних сіл. Першими городянами були німецькі поселенці. Невдовзі вони отримали широкі привілеї та імунітет від державних податків, користувалися автономним статусом, заснованим на магдебурзькому праві. Нововиниклі міста в Мазовії практикували шродське та хелминське (кульмське) право, що походили з магдебурзького.
Вища знать, яка володіла величезними маєтками і традиційно обіймала вищі посади на місцях і при дворі, та набагато чисельніша нижча шляхта усвідомили свої особисті привілеї і свободи, а також своє становище як стан тоді, коли згасла Пястівська династія на польському троні. Прагнучи забезпечити трон своєму племіннику, угорському королю Людовіку Анжуйському, Казимир Великий був змушений дозволити шляхті взяти участь у переговорах. Шляхта належним чином скористалася з цього випадку, аби домогтися від Людовіка обіцянки щодо подальших широких привілеїв за визнання його королем Польщі (1355 р.).
Ці пільги було підтверджено та поширено на всю шляхту як клас «Кошицьким привілеєм» від 1374 р. В обмін на згоду визнати одну з дочок Людовіка королевою, король звільнив шляхту від усіх податків, окрім суто номінального податку на їхню власність у розмірі двох грошей з лану. Крім того, король пообіцяв, що офіційні посади у провінціях обійматимуть лише представники тамтешньої знаті, і що королівські урядовці (старости) У двадцяти трьох найважливіших замках завжди будуть призначатися з числа польської шляхти.
Самовпевненість шляхти значно зросла під час міжкоролів'я (1382-1384) по смерті Людовіка і в перші два роки правління десятирічної дитини-«короля» Ядвіги. Іншу нагоду для розширення своїх привілеїв представники знаті отримали, коли визнали новим королем Польщі Ягайла Литовського, влаштувавши його шлюб із «Дівою-Королем». Вони домоглися й подальших поступок у 1399 р., коли Ядвіга померла, не залишивши нащадків.
Отже, сталося так, що правлячий клас у Польщі складався з вищої знаті, яка не лише володіла найбільшими маєтностями, але й обіймала усі головні посади при дворі та в провінціях. Цей клас разом з вищим духовенством утворював Раду панів, через яку здійснював великий вплив на короля. Ця виняткове й привілейоване становище знаті не забезпечувалося жодним особливим актом, проте визнавалося й поважалося, оскільки магнати становили міцний і монолітний прошарок.
Список використаної літератури
Історія Польщі: від створення до ХХ ст. – Львів, 2001.
Френсіс Дворнік. Слов'яни в європейській історії та цивілізації. – К., 200.