РЕФЕРАТ
на тему:
Стратегічний альянс: Україна – НАТО
ПЛАН
Вступ
1. Значення Північноатлантичного договору
2. Переваги членства в НАТО
3. Історія розвитку відносин України з НАТО
4. Хартія між Україною та НАТО
5. Основні напрями співробітництва Збройних Сил України з НАТО
Список використаної літератури
Вступ
НАТО - це союз, відданий принципові колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки. Спроможність Альянсу виконувати свої завдання залежить від високого ступеня координації та планування як на політичному рівні, так і в галузі оборони. Ядром НАТО є 19 держав-членів цієї організації. Проте в кожній сфері своєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв'язки з багатьма іншими країнами.
Партнерство набуває різних форм. Тридцять країн беруть участь у "Партнерстві заради миру", що ґрунтується на погодженому Рамковому документі та Програмах індивідуального партнерства. Що стосується 46 країн-членів Ради євроатлантичного партнерства, серед яких і 19 держав Альянсу, то в основі їхнього партнерства лежить всеосяжний План дій. Україна-НАТО, а також участь у програмі "Партнерство заради миру" та членство у Ради євроатлантичного партнерства. Співпраця з шістьма середземноморськими країнами, що беруть участь у Середземноморському діалозі НАТО, базується на узгодженій робочій програмі.
Внутрішній устрій НАТО відображає зв'язок між цивільними і політичними складниками співробітництва та військовими структурами, що сприяють їх здійсненню. У сферах політичних консультацій, оборонного планування і політики, співпраці у справах озброєнь, зв'язку, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або Комітетові військового планування НАТО, Відбуваються також консультації з питань економіки, пов'язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого країнами-членами, кожен із комітетів, що діють на згаданих вище напрямках, у значній мірі спирається на результати роботи, проведеної відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного військового штабу.
1. Значення Північноатлантичного договору
Згідно з Північноатлантичним договором, підписаним у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав, що зобов'язалися одна одну боронити. Пізніше, між 1952 і 1982 рр., до Договору приєдналися ще 4 європейських країни.
Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою, у якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН. Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту складається з чотирнадцяти статей, у яких сформульовано найголовніші зобов'язання, котрі члени беруть один перед одним і перед Альянсом у цілому.
Деякі статті заслуговують на особливу увагу. Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени обов'язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. Стаття 4 надає можливості для консультацій між державами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьому євроатлантичному регіоні,
Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону, записане и Статті 51 Статуту ООН. Згідно з нею країни, що підписують Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний район, на який поширюється дія Статті 5.
Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган, започаткований безпосередньо Договором. Він доручає Раді створювати такі "допоміжні органи", які можуть знадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру Організації Північноатлантичного Договору.
На засіданні Північноатлантичної ради на вищому рівні у Мадриді в липні 1997 р. Альянс запросив три країни - Чеську Республіку, Угорщину й Польщу - розпочати переговори щодо вступу в НАТО у 1999 р. Водночас лідери Альянсу проголосили, що двері організації лишаються відкритими, і вони сподіваються пізніше надіслати подібні запрошення іншим країнам. Прагнучи до членства в НАТО, ці країни хочуть отримати страховий поліс на майбутнє. Це їхнє право. Що ж стосується страхового полісу, то вони мають бути готові оплатити страхову премію. Вони повинні виявити спроможність і волю взяти на себе це зобов'язання. Стаття 10 Північноатлантичного договору передбачає таку можливість. У ній сказано, що члени Альянсу можуть "за одностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну здійснювати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору".
За іншими статтями Договору кожна країна-член приймає конкретні зобов'язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і обов'язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава зобов'язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин, "зміцнюючи свої вільні інститути", "сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути" і "домагаючись створення умов стабільності й добробуту". Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної співпраці між країнами-членами та усування суперечностей у їхній міжнародній економічній політиці.
Північноатлантичний договір забезпечує безпеку країн-членів з 1949 р. Чимало інших європейських країн отримали посередню вигоду від безпеки, гарантованої Альянсом. Сьогодні, коли покладено край холодній війні та розмежуванню Європи, Альянс не тільки запросив три нові держави приєднатися до своїх рядів, а й реорганізувався таким чином, щоб інші країни могли