з ім'ям якого пов'язують сербські успіхи в боротьбі за автономію та поліпшення умов життя, залишався при владі до 1839 р. Він докладав усіх зусиль до розбудови держави, розвитку існуючих та створення нових державних інститутів, розробки основних засад внутрішньої та зовнішньої політики. Останні шість років його правління (1833—1839) сповнені відчайдушної боротьби за владу, яка розгорнулася між представниками різних політичних течій усередині Сербії.
Перші виступи локальних ватажків проти Мілоша, які мали на меті обмежити його одноосібну владу, відбулися ще в 1815-1817 рр. Другу хвилю заколотів започаткував у 1821 р. бунт Стефана Добрняца в Пожаревацькій нахії. Повстання сягнули апогею в 1825-1826 рр., коли стихійні народні бунти спалахували регулярно, а виступи Мілоє Поповича-Джака й Джордже Чарапича створили для Мілоша дуже серйозні проблеми. Обренович щоразу придушував ці повстання, проте невдоволення його діяльністю — особливо після 1830 р. — зростало. Рух проти режиму абсолютизму, запроваджуваного Мілошем Обреновичем, приніс його організаторам і натхненникам реальні результати в 1835 р., коли черговий масовий виступ, очолюваний Мілетою Радойковичем ("Мілетине повстання"), налякав Мілоша настільки, що він пішов на переговори зі своїми противниками. Як наслідок цих переговорів з'явилася Конституція 2лютого 1835р., яка обмежувала владу князя й проголошувала в Сербії устрій, скопійований з тогочасних західноєвропейських зразків.
3. Розвиток сербської державності в другій третині XIX ст.
Під тиском Росії та Османської імперії, кожна з яких керувалася власними мотивами, Конституція 1835р. так і не набула чинності. Замість неї султан хаті-шерифом від 10 грудня 1838 р. дав сербам інший документ, який мав регулювати внутрішній устрій Сербії ("турецьку конституцію") й істотно розширював можливості Порти для впливу на перебіг подій у Мілошевій автономії.
Згідно з цим документом законодавча влада в Сербії передавалася Раді з сімнадцяти членів, призначуваних тільки за згодою Порти. Мілош не мав над Радою жодного контролю, як формального, так і неофіційного (до Ради входило багато особистих ворогів князя),, тому він зробив спробу розв'язати проблему, що виникла, шляхом спровокованого ним самим народного бунту. Коли ця спроба виявилася марною, Мілош 1 червня 1839 р. зрікся престолу на користь свого сина Мілана й виїхав до Валахії, де оселився у власному маєтку. Правління тяжко хворого Мілана тривало неповних чотири тижні, він помер 27 червня 1839 р.
Але й цього короткого терміну вистачило політичним противникам Мілоша, щоб сформувати колективне Намісництво, в руках якого й зосереджувалася реальна влада. Провідні ролі в Намісництві відігравали Тома Вучич і Аврам Петронієвич, крім них до нього входив Єврем Обренович.
Коли на початку 1840 р. сербський престол обійняв молодший син Мілоша Обреновича — Михайло (1840-1842), який спрямував основні зусилля на ревізію "турецької конституції", саме Вучич і Петронієвич організували й очолили опозицію князеві. Вони висунули гасло "захисту конституції", назвавши себе "уставобранителями" (від сербського "устав" — конституція та "бранити" — захищати).
Протистояння князя і "уставобранителів" проходило з перемінним успіхом, інколи загострюючись навіть до збройних сутичок. Зрештою ситуація для Михайла Обреновича склалася несприятливо, і він, як колись і його батько, у вересні 1842 р. покинув Сербію.
Після цього Народна Скупщина на пропозицію "уставобранителів" обрала князем Олександра Карагеоргієвича, молодшого сина легендарного Карагеоргія. У сербів уперше після відновлення державності змінилася правляча династія, хоча на цьому міждинастична боротьба не припинилася. Вибори князя на вимогу Росії, якій не дуже подобався відверто про-турецьки налаштований князь Олександр, відбулися вдруге 15 червня 1843 р., проте політична ініціатива залишилася в руках "уставобранителів", і Скупщина підтвердила своє рішення.
Олександр Карагеоргієвич правив Сербією в 1843—1858 рр. Незважаючи на суперечливість його політики, яка досить часто не відповідала ані очікуванням більшості населення, ані сербським традиціям і стратегічним інтересам, країна за цей час зробила великий і важливий крок на шляху державної розбудови, економічного й культурного прогресу.
Основною верствою сербського суспільства залишалося селянство, об'єднане в задругах і громадах. Водночас від 40-50-х років XIX ст. активізується процес формування інших станів і соціальних груп, насамперед — бюрократії (чиновництва), яка заявила про свої права на владу. При Олександрі бюрократія вперше в сербській історії сповна скористалася цією владою, діючи не так у загальнонародних, як у власних інтересах. Зразком для неї виступали країни Західної Європи, досвід яких не завжди можна було без істотної адаптації переносити на сербське тло.
Усупереч наявності досить значних недоліків, особливо у сфері пристосування нових форм організації держави та суспільства до реальних умов життя народу, прийняття таких документів, як "Цивільний законник" у 1844 р. та "Законник про цивільно-судове слідство" у 1853 р. стало важливим кроком на шляху державотворення: у такий спосіб здійснено реформу судової системи, закладено підвалини для створення правової держави.
Багато уваги в цей час приділялося розвиткові народної освіти, науки, культури. За Мілоша Обреновича, який, розуміючи важливість цих питань, намагався здійснити певні кроки у цьому напрямі, в Сербії існувало дві гімназії (в Крагуєваці та Шабаці), одну з яких Мілош у 1838 р. підвищив до рівня ліцею. За правління Олександра Карагеоргієвича відкрилося понад двісті нових шкіл, запроваджено спеціальний податок на розвиток шкільної справи, ухвалено закони про початкові школи (1857) та гімназії (1844), реформовано ліцей та систему навчання в ньому, засновано військове (1850) і сільськогосподарське (1853) училища.
Формується структура державних, господарських, наукових інститутів. Створюються міністерства — Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти та ін.; засновуються Шкільна комісія, Товариство сербської словесності, Народний музей, Народна бібліотека та інші заклади культури й освіти. Відкриваються