Курсова робота

«Сербія XIV століття»

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Піднесення Сербської держави на початку XIV ст.

Розділ 2. Політика Стефана Душана.

2.1. Стефан Душан.

2.2. Завойовницька політика Стефана Душана.

2.3. Законник Стефана Душана.

Розділ 3. Розпад сербської держави.

Висновки.

Література.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Ранньофеодальні державні утворення, що виникали в західній частині Балканського півострова, відчували сильний тиск з боку сусідніх держав. Так, Коринтія (Словенія) піддалася значній германізації і в кінці Х ст. увійшла до складу Священної імперії. Процес об'єднання хорватських земель, що протікав у запеклій боротьбі спочатку з Франкською державою, потім – з Венецією і Угорщиною, привів на початку Х ст. до створення королівства, яке протягом двох століть грало першорядну роль в політичному житті регіону. Але впливові кола феодальної знаті зробили ставку на союз з угорцями. В результаті унії 1102 р. утворилося Угорсько-хорватське королівство, де провідні позиції належали угорським феодалам.

Особливе місце у ряді південнослов'янських земель зайняли багаті торгово-ремісничі центри далматинського побережжя. Серед них першенствував Дубровник. Визнання Дубровником чужоземської влади (до 1205 р. – Візантійській імперії, потім Венеції і з 1358 р. – Угорсько-хорватського королівства) не перешкодило складанню тут ладу аристократичної республіки. Реальну владу зосередила в своїх руках міська верхівка, що управляла містом через посередництво системи політичних переконань: Великого віча – законодавчого органу; Сенату, якому належала виконавча влада; і Малого віча, що спостерігало за діяльністю князя, який стояв на чолі адміністрації.

У сербських племен формування класових відносин йшло сповільнено в порівнянні з сусідніми землями. Важливу роль у цьому зіграли природні умови. Гористий рельєф підтримував роз'єднаність жуп (об'єднань декількох сільських громад), сприяв консервації родових пережитків, частина з яких у глухих гірських районах уціліє аж до XX ст.

Впродовж VIII і подальших століть виникали князівства в Дуклі (майбутній Чорногорії), Боснії та інших землях. Повільний, але неухильний господарський і соціальний підйом центральної сербської області – Рашки дозволили їй подолати внутрішні відцентрові тенденції і зайняти місце політичного лідера. У 60-х рр. XII ст., у князювання великого жупана Стефана Немані, Рашка скинула залежність від Константинополя. Ріст міжнародної ваги Сербської держави привів до того, що великий жупан, син Немані Савва, в 1217 р. отримав від папи римського королівський титул. У спорі з православною церквою папа римський намагався перетягнути сербів на свою сторону. Ставши обширною державою, Сербія досягла максимального розквіту при Стефані Душані (1331-1355), який привласнив собі пишний титул "краля Сербія, Дуклі, Хума, Зети, Албанії і Примор'я, володаря чималої частини Болгарського царства і государя майже всієї Візантійської імперії". (Останнє нагадувало про те, що у Візантії відняли Південну Македонію, Епір, Фессалію.) У 1346 р. Стафан Душан вінчався на царство. При ньому був виданий один з найбільш значних пам'ятників середньовічного слов'янського права – Законник Стефана Душана.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження.

Об'єктом дослідження курсової роботи період середньовіччя та формування державності у південних слов'ян.

Предмет дослідження – гегемонія Сербії на Балканах в XIV ст.

Метою курсової роботи є дослідження гегемонії Сербії на Балканах в XIV ст.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:–

дослідити піднесення Сербської держави на початку XIV ст.–

охарактеризувати політику С. Душана;–

висвітлити процес занепаду сербської держави.

Розділ 1. Піднесення Сербської держави на початку XIV ст.

Серби і споріднені їм хорвати з'явилися на Балканському півострові в VII столітті при імператорі Іраклії і зайняли західну частину півострова. Тоді як хорвати, що жили в Далмації і в місцевості між річками Савою і Дравою почали зближуватися із Заходом, прийняли католицтво і в XI столітті втратили свою незалежність, увійшовши до складу угорського (мадярського) королівства, серби залишалися вірними Візантії і східній церкві. Протягом довгого часу, а саме до другої половини XII століття, серби у протилежність болгарам не складали єдиного цілого і не утворили з себе одної держави; жили вони незалежними областями-жупами, на чолі яких стояли жупани. Прагнення до об'єднання у сербів з'явилося лише з XII століття і за часом співпадало з болгарським рухом на користь заснування другого болгарського царства. Подібно тому як в Болгарії на чолі руху встали фамілії Асенів, так в Сербії ту ж роль зіграла фамілія Неманів [10].

Засновником сербської держави став у другій половині XII століття Стефан Неманя, перший збирач землі сербської, проголошений "великим жупаном", який об'єднав сербські землі під владою своєї фамілії. Потім він завдяки своїм вдалим війнам з Візантією і болгарами значно розширив сербську територію і, виконавши своє державне завдання, склав із себе владу і закінчив своє життя ченцем в одному з монастирів на Афоні.

Після міжусобного розбрату між синами Стефана Немані один з них, по імені також Стефан, став на чолі держави і в першій чверті XIII століття був коронований папським легатом королівською короною, чому і відомий в історії як Стефан Першовінчаний (Стефан Першовінчаний правив у 1196-1224 рр.). З цих пір вже сербська держава перетворилася на королівство, і сам Стефан Першовінчаний був "кралем" всіх сербських земель. При ньому ж, також з рук папського представника, сербська церква одержала самостійного владику в особі сербського архієпископа. Але ця залежність Сербії від римської церкви швидко припинилася, і нове королівство залишилося вірним заповітам східної церкви.

Латинська імперія зустріла для розповсюдження свого впливу на Балканському півострові велику перешкоду в двох слов'янських державах – Болгарії і Сербії. Після падіння ж у 1261 році Латинської імперії