болгарам не складали єдиного цілого і не утворили з себе одної держави; жили вони незалежними областями-жупами, на чолі яких стояли жупани. Прагнення до об'єднання у сербів з'явилося лише з XII століття і за часом співпадало з болгарським рухом на користь заснування другого болгарського царства. Подібно тому як в Болгарії на чолі руху встали фамілії Асенів, так в Сербії ту ж роль зіграла фамілія Неманів.
Феодалізація Сербії помітно посунулося в XI столітті і тоді ж – що цілком закономірно – були зроблені перші спроби об'єднання областей. Вони увінчалися успіхом через століття, в князювання великого жупана центральної сербської області Рашки – Стефана Немані. Син Немані, Стефан Першовінчаний, привласнює собі титул короля. Особливо ж посилилася Сербія в царювання знаменитого Стефана Душана, правлячого країною в першій половині XIV століття. При ньому був виданий один з найбільш значних пам'ятників старого сербського права – Законник Стефана Душана.
Син короля Стефана Уроша III (Дечанського) (1321-31) і дочки болгарського царя Смілеца (1292-98) Стефан Урош III підняв заколот проти свого батька, короля Стефана Уроша II Мілутіна, був засліплений, поміщений у в'язницю, а потім разом з дружиною і сином, маленьким Стефаном, висланий до Константинополя. Аж до 13 років Стефан жив і виховувався в Константинополі. Ще до сходження на престол прославився в битві при Вельбуджі (1330), де сербські війська розбили болгар, а болгарський цар Михайло Шишман був захоплений в полон.
У 1331 Стефан повалив свого отця з престолу і, мабуть, позбавив його життя. "Задушення короля Дечанського" стало одним з найвідоміших сюжетів сербського фольклору; звідси відбувається і похмуре прізвисько Стефана – "Душан". У тому ж році новий сербський король одружився на сестрі нового болгарського царя Івана Олександра Олені, завдяки чому був забезпечений тривалий мир між двома слов'янськими державами.
Оскільки ослаблена після поразки при Вельбуджі Болгарія і Візантія, що роздиралася усобицями, не могли чинити Стефану Душану серйозного опору, він добився сербської гегемонії на Балканах. Протягом 15 років до Сербії були приєднані вся Македонія (окрім Фессалонік), Албанія, Епір і Фессалія; Візантія позбулася половини своєї території, а територія Сербії збільшилася вдвічі. Це дозволило сербському королеві назвати себе в посланні до Венеції "володарем майже всієї Ромейськой імперії", а в 1345 він проголосив себе "імператором і самодержцем Сербії і Романії" (або "царем сербів і греків"), недвозначно заявивши тим самим претензії на Константинополь. Наступного року з благословення патріарха Тирновського, архієпископа Охрідського, а також Афона сербський архієпископ за ініціативою Стефана був зведений в патріархи (центром патріархії стало місто Печ в нинішньому краю Косово), а 16 квітня 1346, на Паску, печський патріарх під час сабора (народного зібрання) урочисто вінчав Стефана на царство. Ні царський титул, ні Сербська патріархія при цьому не були визнані Візантією, а через декілька років константинопольський патріарх Калліст навіть відлучив за це Стефана Душана від Церкви.
Одним з найважливіших заходів Стефана Душана стало ухвалення "Законника" (1349-54) – зведення законів, що поєднувало елементи візантійської юриспруденції з сербським звичайним правом. Сербія постає в ньому вже достатньо розвиненим середньовічним суспільством, розділеним на ряд станів. Вищі з них, "властели" – благородний стан і духівництво – володіють істотними привілеями, зокрема правом володіння так званої "Властельської баштіни", тобто вільно відчужуваною земельною власністю. "Законник" визначає і статус різних категорій залежного населення: меропхів, отроків, проніарів та ін. Характерна разом з тим і мала увага, що приділяється "Законником" містам: мова йде лише про гарантії безпеки купцям, що проїжджають по території Сербії (ймовірно, іноземних), про так звані "саси" (тобто саксів), німецьких рудокопів, що запрошувалися для роботи на сербських копальнях в районі міста Ново-Брдо, і про захоплені Стефаном Душаном грецькі міста. Значна частина "Законника" присвячена кримінальному і цивільному судочинству.
Стефан Душан помер у 1355 р., так і не встигнувши реалізувати свій головний задум – захопити Константинополь. Після його смерті створена ним держава швидко прийшла до занепаду і розпалася.
Література
1. Битва на Косовом Поле 1389 года // http://patriot.rossija.
2. Васильев А.А. История Византийской империи. – Т. 2 // http://www. chronosophy.
3. Всемирная история: В 24 т. Т. 7. Раннее средневековье. – Мн.: Литература, 1998. – 592 с.
4. Всемирная история: В 24 т. Т. 9. Начало возрождения. – Мн.: Литература, 1997. – 592 с.
5. Дворник Фр. Славяне в европейской истории и цивилизации. М., 2001.
6. Древняя Европа. История Европы в 8-ми т. / Под ред. Е.С. Голубцова, Ю.К. Колосовской, В.И. Кузищина, Л.П. Мариновича, А.І. Павловской, Е.Д. Фролова. – М.: Наука, 1988.
7. Егер Оскар. Всемирная история: в 4-х т: Пер. с нем. – Т. 2. – Средние века. – М.: АСТ, 2000. – 696 с.
8. История Европы. Т. 2. Средневековая Европа. – М.: Наука, 1992.
9. История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. Т. 1-2. М., 1985-1986.
10. История Сербии // http://www.serbia.ru/
11. История средних веков. В 2 т. Т. I: Учеб. для вузов по спец. "История" / Л.М. Брагина, Е. В. Гутнова, С.П. Карпов и др.; Под ред. З.В. Удальцовой и С.П. Карпова. – М.: Высш. шк., 1990. – 495 с.
12. История Средних веков. В 2 т. Учебник. Под ред. С.П. Карпова. М., 1998 (Главы и разделы, посвященные истории Византии, Франкской державы, Германии, Венгрии, Христианства и духовной культуры в эпоху Средневековья).
13.