маючи в своєму розпорядженні великі доходи від морської торгівлі, королівська влада як Кастилії, так і Арагона в XIV-XV ст.ст. повела рішучий наступ на політичні права великих феодалів і позбавила їх значної частки самостійності. До кінця XV ст. вона відняла у великих феодалів право чеканити монету, вести приватні війни, конфіскувала у них багато земель. Король заволодів також землями духовно-рицарських орденів [17, 333].
У 1479 р. Арагон і Кастилія об'єдналися в єдину державу під владою подружньої пари – Фердинанда Арагонського й Ізабелли Кастильської, Ця подія виявилася одним з важливих етапів в посиленні королівської влади в Іспанії. В справі знищення могутності великих феодалів королівській владі надавали підтримку міста. В 1480 р. міста Кастилії уклали між собою союз – «святу ермандаду», яка організувала власну міліцію для боротьби з феодалами. Але, використавши військові сили міст для приборкання феодалів, королівська влада поволі урізувала самостійність самих міст. Величезну підтримку королівській владі надавала також церква, особливо інквізиція, введена в Іспанії в 1480 р.
Борючись зі всякого роду антицерковною єрессю, інквізиція тим самим переслідувала всяку соціальну і політичну опозицію існуючому ладу. В Іспанії, за словами Маркса, «завдяки інквізиції церква перетворилася на саме непохитне знаряддя абсолютизму». Першим очолив іспанську інквізицію лютий Торквемада, ім'я якого стало прозивним [17, 333].
Укріпивши позиції усередині країни, іспанські королі спрямували удар на Гранадський емірат – останнє володіння арабів в Іспанії. Після тривалої облоги в 1492 р. Гранада капітулювала. З її падінням весь Піренейський півострів, за винятком Португалії, опинився в руках іспанських королів. Маври здали Гранаду за умови збереження за ними і євреями власності і свободи віросповідання. Але ці обіцянки не дотримувалися. Переслідувані мусульмани підняли ряд повстань. Перед ними встала дилема: або хреститися, або покинути Іспанію. Значна частина мусульман і євреїв, що жили на півдні країни, переселилася до Африки. Таким чином з Іспанії пішла велика частина торгово-ремісничого населення, що грала важливу роль в економічному розвитку країни. Маври (мориски), що залишилися в Іспанії і перейшли в християнство, піддавалися постійному цькуванню з боку церкви [17, 333].
При Фердинанді й Ізабеллі в Іспанії встановлюється абсолютна монархія. Великі феодали втратили політичну самостійність, перетворилися на придворну аристократію. Кортеси втрачають своє колишнє значення і скликаються все рідше. Управління приймає бюрократичного характеру, зосереджуючись у центрі в руках королівських рад, а на місцях – в руках королівських чиновників (коррехідорів). Проте провінційна і станова роз'єднаність Іспанії, що склаладася століттями, знайшла своє відображення в крайній громіздкості і незлагодженості апарату управління.
Розділ 3. Наслідки Реконкісти
З середини XIII ст. в економіці Іспанії і Португалії посилюються кризові явища, пов'язані з вирішенням головних задач Реконкісти. Християнське завоювання викликало масовий відтік населення Мавританії в Гранаду і Північну Африку; нерідко мусульман виганяли з країни по розпорядженню королівської влади. Це не могло не підірвати високорозвинену агрокультуру Андалусії, ремесло великого міст. Погіршилися соціальні умови для розвитку селянського господарства і ремісничого виробництва [15, 345].
Реконкіста разом з визвольним характером придбавала риси колонізаційного руху. Селяни Північної Італії при просуванні на південь заселяли щойно відвойовані землі. Багато хто, переселяючись в прикордонні області, добивався особистого звільнення. Активну роль в Реконкісті грали дрібні лицарі, купці і ремісники.
Поселення селян-колоністів у відвойованих областях сприяло відродженню селянської общини на новій основі. В ході Реконкісти в Кастилії і Леоні стали виникати вільні селянські общини, так звані бегетрії, члени яких перебували в набагато меншій залежності від своїх сеньйорів, ніж решта селян. Одні бегетрії (вони складали, мабуть, меншість) користувалися нічим не обмеженим правом відшукувати собі сеньйора в будь-якому місці і на будь-який термін у межах всього королівства. В хроніках відзначено: «... і говорять, що всі ці бегетрії можуть брати і міняти сеньйора сім разів на день, або, іншими словами, стільки раз, скільки їм забажається, і робиться так у тих випадках, коли вирішила бегетрія, що сеньйор, нею володіючий, їх гнобить». Інші бегетрії мали право обирати сеньйора тільки з певного роду або в межах того округу, до якого входила дана община. Це були так звані бегетрії «з роду в рід» [5, 472].
Ослаблення процесу колонізації дозволило феодалам північних районів півострова посилити експлуатацію селянства. Особливо яскраво це виявлялося в Каталонії і Арагоні. В кінці XIII – першій половині XIV ст., коли в сусідній Франції йшов процес ліквідації серважа, тут, навпаки, відбувається законодавче оформлення особистої залежності. Ременси (таку збірну назву носили каталонські кріпосні) повинні були виплачувати специфічні сервільні повинності, що позначалося як «погані звичаї»; вони підлягали суду сеньйора, який мав право ухвалювати навіть смертні вироки; була сильно обмежена можливість відходу селянина від феодала. Несприятливі зміни відбулися і в положенні селян Кастильського королівства. В Астурії, Галісії, Леоні зросли повинності солар'єгос, урізувалися права бегетрій; в центральних і південних районах півострова різко збільшуються норми натуральних і грошових поземельних платежів. Серйозну небезпеку для селянського господарства стало представляти комерційне вівчарство великих сеньйорів, церкви і орденів. На початку XIV ст. в Іспанії була виведена порода довгошерстих овець-мериносів, чия шерсть користувалася широким попитом в Італії, Англії і Фландрії. Це сприяло зростанню питомої ваги скотарства в економіці країни, наступу феодалів на громадські землі з метою розширення пасовищ. Масовий вивіз сировини за кордон вів до його дорожчання на внутрішніх ринках, до ослаблення позицій місцевого текстильного ремесла. Дещо інші умови склалися в Португалії, де довкола