У XIV – XV ст.ст. в Кастилії і Португалії в значній мірі зникає можливість придбавати дворянство заможним селянам і городянам. Ще раніше, на рубежі XIII-XIV ст.ст., розмиваються групи сільських і міських кабальєрос як особливі станові групи; їх збідніла частина переходить до складу дрібного селянства і непривілейованих городян, а верхівка вливається в ряди ідальгос і пориває з виробничою діяльністю. З того часу і законодавство, і станова мораль вважають працю (особливо в ремеслі і торгівлі) несумісною з благородним статусом. При цьому ідальгос продовжували жити не тільки в селі, але й в місті, утворюючи впливову частину його населення, контролюючу муніципальні установи. Іншою характерною рисою даного періоду є посилення замкнутості вищого шару феодального класу – аристократія (рікосомбрес, гранди). Цьому сприяли введення в Кастилії в кінці XIII ст. майорату, тобто неподільності вотчини знатних сеньйорів при спадкоємстві, а також свідомо створювані обмеження в придбанні титулу для ідальгос. Нарешті, в кінці XIII-XV ст. помітно загострюється боротьба всередині пануючого класу.

Припинення Реконкісти привело до зменшення доходів дворянства; гостру незадоволеність як феодалів, так і міст викликали централізаторські устремління королів; різні угрупування знаті змагалися за політичний вплив, за право привласнювати коронні землі і доходи. Все це створювало сприятливий ґрунт для гострої і затяжної міжусобної боротьби у всіх християнських державах Піренейського півострова [15, 347].

XIV-XV століття були часом справжньої феодальної анархії, коли королівська влада, лише балансуючи між ворогуючими «уніями», «братствами» і «лігами» грандів за допомогою підкупу і терору, могла зберегти контроль над положенням. Об'єднання Кастилії і Арагона дозволило дещо стабілізувати ситуацію в Іспанії. Складність розстановки політичних сил усередині країни, наявність численного войовничого дворянства відносяться до тих причин, які спонукали іспанських і португальських монархів в XV-XVI ст.ст. заохочувати зовнішню експансію, зокрема колоніальні захоплення [15, 348].

Роль католицької церкви в середньовічній Іспанії була особливо велика, адже Реконкіста йшла під гаслами боротьби християнства проти ісламу. Церква не тільки вела проповідь релігійної війни, але й безпосередньо в ній брала участь. Багато єпископів мали власні озброєні формування, особисто брали участь в битвах і походах; велику роль в Реконкісті зіграли духовно-рицарські ордени. Істотне виявлення надавала церква і на політику королівської влади: глава (примас) іспанської церкви архієпископ Толедський, інші найвидніші прелати (архієпископи Сантьяго, Картахени, Барселони) були впливовими членами королівських Рад, канцлерами королівств Кастилії і Арагона.

Церква в Іспанії робила великі зусилля по зверненню в християнство мусульман на відвойованих територіях. Особливо помітною стала релігійна нетерпимість в XIV-XV ст.ст. Насильно хрещені маври (мориски) нерідко таємно відправляли обряди ісламу. Мосарабська християнська церква, що існувала в ал-Андалусі, виробила деякі свої обряди й особливості в тлумаченні Священного писання, що не признавалися папством і духовенством Кастилії й Арагона. Все це дало привід для посилення в XV ст. боротьби з єрессю і установи в 1481 р. спеціального церковного трибуналу – інквізиції. В 1483 р. іспанську інквізицію очолив Торквемада, який при підтримці Фердинанда і Ізабелли (прозваних католицькими королями) здійснював масові переслідування маврів, морисків і єретиків [15, 348].

Отже, основними наслідками Реконкісти можна вважати:–

моріски (маври) не стають безправними, проте переселяються до особливих районів міста;–

євреї користуються правовим захистом від податків;–

посилення рабства (маври, півн. африканці);–

королівські уповноважені керують християнським заселенням;–

проти королівської влади (рецепція римського права) виступає велика знать (гранди), представлена політичне в кортесах;–

феодальні чвари аж до розпаду держави (Кастилія). Опора корони на міста, котрі отримують верховенство над провінціями і утворюють союзи (hermandades);–

потужний вплив церкви, що має багаті дотації (францисканці, домініканці);–

готична архітектура (собори в Толедо, Бурже);–

арабська наука (математика, медицина, філософія) справляє вплив на нові університети.

Висновки

Реконкіста (ісп. Reconquista, від reconquistar – відвойовувати) – відвоювання народами Піренейського півострова в VІІІ-ХV ст.ст. територій, захоплених арабами (точніше арабами і берберами, що згодом одержали загальну назву – маври). Реконкіста почалася битвою 718 біля Ковадонги. На відвойованих землях створювалися самостійні держави (інтереси Реконкісти інтенсифікували процеси їх централізації і об'єднання). Розпад Кордовського халіфату (1031) полегшив іспанським державам звільнення земель на півдні півострова. В 1085 кастильці взяли Толедо. Вторгнення на Піренейський півострів ал-Моравідів (кінець ХІ ст.) і ал-Мохадів (середина ХІІ ст.) лише дещо затримало подальший розвиток Реконкісти. 16 липня 1212 р. об'єднані сили Кастилії, Арагона і Наварри отримали біля Лас-Навас-де-Толоса вирішальну перемогу над військами ал-Мохадів. В 1236 р. кастильці взяли Кордову, в 1248 – Севілью; в 1229-35 рр. Арагон відвоював Балеарські острови, в 1238 р. – Валенсію; португальці звільнили в 1249-50 рр. територію Алгарві (південь сучасної Португалії). До середини ХІІІ ст. в руках арабів залишився лише Гранадський емірат, який впав у 1492 р.

Реконкіста значною мірою визначила своєрідність економічного і політичного розвитку держав Піренейського півострова.

Реконкіста була не тільки ланцюгом військових походів, вона була широким процесом колонізації – заселенням і економічним освоєнням спустошених війною земель. Головною рушійною силою Реконкісти були селяни. В початковий період Реконкісти селяни, що осідали на звільнених землях, в своїй більшості добивалися особистої свободи. Активну участь в Реконкісті брали міста. Постійна загроза набігів арабів стимулювала утворення селянських (бегетрій) і міських общин. Успішний хід Реконкісти