Високорозвинена міська цивілізація мусульманської Іспанії стала базою для небаченого в ранньосередньовічній Західній Європі розвитку культури. В світських і релігійних школах Кордови, Севільї, Толедо вивчалися право, філософія, історія, причому тут вчилися і вихідці з християнської Європи. Бібліотека кордовських халіфів налічувала більше 400 тис. сувоїв, у тому числі переклади античних і візантійських авторів. Діяльність андалуських учених і перекладачів зіграла велику роль в становленні європейської середньовічної науки; сюжети і художні прийоми іспано-арабської літератури активно запозичалися письменниками і поетами інших країн; арабська лексика збагатила всі європейські мови, особливо іспанську і португальську [15, 177-185].

Таким чином, економічні успіхи арабської Іспанії супроводжувалися її культурним підйомом. В Кордові знаходилися величезна бібліотека й університет. Бібліотеками славилися багато інших міст країни. Вищі школи в арабській Іспанії були одними з перших в Європі. Значний підйом переживають науки: медицина, математика, географія. Арабська Іспанія – батьківщина найвидатніших прогресивних філософів свого часу: Ібн-Рошда (Аверроеса) і Маймоніда. Розквіт мистецтва і літератури, особливо поезії, в Іспанії припадає на той час, коли рівень культури в решті Західної Європи був ще дуже низьким; деякі європейці приїжджали вчитися в університетах Кордови, Севільї, Малаги, Гранади.

Арабська культура в Іспанії зробила вплив не тільки на Європу; вона займає важливе місце в історії світової культури. Через Кордовський халіфат європейські країни познайомилися (в перекладах) з працями арабських учених по математиці, астрономії, географії, фізиці, алхімії, медицині, анатомії, зоології, філософії. Захід узнав (переважно в латинських перекладах з арабського) багато творів старогрецьких мислителів і учених. Високого рівня в Іспанії досягла будівельна справа. До нашого часу збереглися прекрасні пам'ятники арабско-іспанської архітектури: знаменита мечеть в Кордові, побудована в VIII-Х ст., а в XIII ст. перетворена на християнський храм, палац володарів Гранади Альгамбра (XIII-XV ст.ст.), палац-фортеця Алькасар в Севільї (XII ст.) та ін. [17, 324-334].

Дуже строкатим був етнічний склад арабської Іспанії. Тут жили іспано-римляни, вестготи, араби, бербери, євреї. Деякі з іспано-римлян прийняли іслам (їх називали мувалади), частково зберігши свою романську мову, інша частина засвоїла арабську мову, зберігши християнську віру (мосараби).

У 854 р. один з християнських авторів писав так: «Наша християнська молодь з її зовнішньою витонченістю і добре підвішеним язиком, з її штучними манерами і одежами прославилася пізнаннями в науках іновірців. Отруєні арабською риторикою, вони жадібно хапаються за твори халдеїв (тобто мусульман), охоче поглинають їх, старанно обговорюють і поширюють відомості про них, вихваляючи їх зі всім красномовством, забуваючи при цьому про красу літератури церковної. Вони з презирством дивляться на джерела церкви, що беруть початок в раю... На жаль! Християни такі неосвічені у власних законах, латиняни приділяють так мало уваги власній мові, що у всій християнській общині навряд чи знайдеться один з тисячі, хто зуміє написати лист, розпитати про здоров'я друга, зате є незліченна безліч таких, хто поважно міркуватиме на халдейській мові, вживаючи складні риторичні фігури. Вони навіть можуть складати вірші, де кожний рядок кінчається на одну і ту ж букву, і демонструють у них велику красу і більшу метричну майстерність, ніж самі іновірці» [5, 456?457].

1.2. Адміністративний устрій мусульманської Іспанії

Араби називали свої нові володіння на Піренейському півострові «ал-Андалус». Як вважають, це спотворене «Вандалісія», яке, у свою чергу, утворене від слова «вандали». Назва додавалася тільки до тієї частини півострова, яка знаходилася під мусульманським контролем.

Для арабів ал-Андалус був всього лише провінцією (або навіть частиною провінції) обширної імперії, що тягнулася від ал-Андалуса і Марокко до Центральної Азії і Пенджабу. Правив імперією халіф («спадкоємець», «наступник»). Халіф вважався тимчасовим наступником світської влади Мухамада. Перші чотири наступники Мухамада правили з 632 по 661 р.; вони відомі як халіфи «правого шляху» («рашидун»). З 661 по 750 р. халіфат був під владою роду Омейядів, гілки мекканського племені курайш. Деякі представники цього роду ще за життя Мухаммада належали до провідних кіл мекканского купецтва. Омейядські халіфи вважали своєю столицею Дамаск, хоча двір їх часто розміщувався в інших сирійських палацах.

Держава Омейядів в ал-Андалусі була автократією. Влада була зосереджена в руках еміра або халіфа, хоча він міг при бажанні, як, наприклад, ал-Хакам II, перекласти на когось велику частину турбот про управління або навіть загальний контроль над політикою. На главі держави лежала відповідальність за зовнішні і внутрішні справи, верховне командування армією, він володів правом розпоряджатися життям і смертю підданих [5, 457-458].

Поступово государ наділявся різними знаками достоїнства, які були покликані захистити його від оточуючих і затруднити до нього доступ. Це стало особливо помітно після проголошення в 929 р. халіфату. До цієї дати на п'ятничній молитві в мечеті проповідник закликав благословення боже на аббасідського халіфа в Багдаді, як на главу мусульман (хоча політичне верховенство його не признавалося), але з 929 р. замість нього згадували Абд-ар-Рахмана III ан-Насира.

Звичайно при государі існував головний міністр з титулом хаджиба. Він володів приблизно тими