місцевих християн була класична арабська мова. Нормою і ідеалом для поезії Андалусії були зразки, що склалися на сході халіфату. Проте поступово в Андалуської поезії не тільки з'являється місцевий колорит у вигляді нових тем, образів, порівнянь, але й виникають нові форми строфіки – мувашшах («опоясаний») і заджал («мелодія»). Ці форми виникли в народному середовищі в результаті взаємодії культури арабів і місцевого романського населення. За змістом це любовна лірика. Заджал став улюбленим народним жанром в мусульманській і християнській Іспанії, поширився у всіх арабських країнах і зробив вплив на розвиток ранньої провансальської поезії. В Андалусії переважала поезія з класичною тенденцією, в яку проникав і «новий стиль» [5, 463].
Великий вплив на андалуську культуру зробили досягнення арабомовної передньоазіатської і середньоазіатської культури, праці ученого Мухамеда ібн Мусі Хорезмі (IX ст.) і видатного мислителя Ібн Сіни (Авіценни). Андалуський поет Ібн Кузман (народ. бл. 1080 р.) писав на мові, близькій до розмовної, з великою кількістю іспанізмів, відмовившись від традиційних умовностей класичної арабської поезії. В своїх творах Ібн Кузман оспівував насолоду життям. Досконало володів всією тонкістю арабської поетики Ібн Хазм (994-1063), в 1029 р. створив відому поему про любов «Намисто голубки».
Розквіт андалуської поезії припадає на XI ст., коли кордовський халіфат розпадається на декілька еміратів з центрами в Севільї, Бадахосі, Хаені, Гранаді, Альмерії, Валенсії, Мурсії і в кожному з них виникають придворні літературні гуртки. Всюди переважала панегірична, еротична, вакхічна поезія [5, 463].
Арабський архітектурний стиль, що затвердився перш за все в Кордові й Гранаді, підпав під вплив місцевого романського стилю, що складався, а згодом сам вплинув на романські і готичні споруди у відвойованих у арабів землях («Ворота сонця» в Толедо, споруди в Авіллі, Саламанці XI-XII ст.ст. та ін.). Із пам'ятників архітектури в арабській Іспанії в період раннього середньовіччя особливо виділялася Соборна мечеть в Кордові, остаточно добудована в Х ст.
Динамічно розвивалася архітектура в Каталонії, західній частині колишньої Іспанської марки. Рано налагодивши контакти зі всім Середземномор'ям, вона вже в Х ст. стала процвітаючим графством з високою культурою. З мистецтвом Каталонії тісно пов'язані пам'ятники Х-XI ст.ст. у французькому Русильйоні. Каталонські архітектори засвоїли уроки своїх італійських побратимів, присутність яких в Іспанії засвідчена з VIII ст., знали споруди християн-мосарабів, які принесли із завойованих арабами земель передові будівельні конструкції [5, 464].
З Х ст. в Каталонії будівлі сталі повністю перекривати циліндровими склепіннями, для посилення конструкції ввели підпружинні арки, інтер'єр одержав пластичну обробку напівколонами і пілястрами. Найбільш яскраво ці риси розкрилися в церкві Сан Педро де Роду (освячена в 1022 р.), де два яруси колон, що підтримують підпружинні арки, створюють величаву перспективу нефів. Підсумок будівельної практики каталонських архітекторів підводила церква монастиря в Риполі (1020-1032 рр.). Будівельники з'єднали в цій будівлі принцип ранньохристиянської Т-подібної базиліки з прийомами ломбардської і мосарабської архітектури.
Культура північних християнських районів Іспанії в IX-Х ст.ст. визначалася контактами з розвиненим арабським Півднем. Великого розквіту в цьому регіоні досягла мініатюра. Декор християнських рукописів VIII і IX ст.ст. обмежувався чисто орнаментальними мотивами, підфарбованими і виконаними пером. В Х ст. з'явилися сюжетні зображення. В «Леонській Біблії (920 р., Леон, бібліотека собору) орнаменти і людські фігури утворені яскравими кольоровими смугами, обведеними тонким контуром. Вони силуетно виділяються на вільному полі листа. Особливий розділ іспанської мініатюри Х ст. склали ілюстрації до твору ченця Беата з Льєбани, що написав в 786 р. «Коментар до Апокаліпсису» [5, 464].
У Х ст. арабська Іспанія перетворилася на культурний центр не тільки мусульманського світу, але й всієї Європи.
Розділ 2. Відвоювання Піренеїв: основні етапи і особливості
2.1. Крах арабського правління
З часом почалися феодальні міжусобні війни, які сприяли падінню Кордовського халіфату Омейядів.
Коли в 976 р. ал-Хакам помер, трон успадковував його син Хішам II, дванадцяти років від народження. Деякі впливові особи, правда, віддавали перевагу молодшому брату ал-Хакама, оскільки розуміли, що регентство буде невигідне для них, але Джафар ал-Мусхафі, міністр, якому халіф ввірив справи під час своєї хвороби, енергійними діями забезпечив і права дитини, і продовження власної влади.
Під час цих подій ал-Мусхафі надав підтримку Ібн Абі Амір, тридцяти-восьмирічний представник старовинного арабського роду з-під Альхесіраса. Ібн Абі Амір прибув у Кордову вивчати юриспруденцію й літературу і був призначений керівником принцеси Субх – наглядати за майном і доходами її сина Хішама, якого ал-Хакам вважав своїм спадкоємцем. Почавши з цього дуже скромного положення, Ібн Абі Амір зумів за допомогою хитрості й інтриг досить високо піднятися по сходах цивільної служби, і до 976 р. його вплив став важливим фактором у забезпеченні прав Хішама на трон, хоча його власні домагання не були задоволені. Але він холоднокровно будував свої плани і розрахунки, поки в 978 р. при підтримці полководця Галіба, на дочці якого він був одружений, не витіснив ал-Мусхафі і сам не став хаджибом.
Останній удар був завданий в 981 р., коли хаджиб перевів свою адміністрацію з халіфських палаців Алкасар в Кордові і Мадінат аз-Захра в новий, побудований ним самим палац, який він назвав ал-Мадина аз-Захіра. Халіф практично відмовився від усіх контактів. Поширилась чутка, що він вирішив присвятити себе благочестю і передати всі справи держави Ібн Абі Аміру [5, 465].
У тому ж 981 р. відбулася сварка між Ібн Абі Аміром і його тестем Галібом. Галібу допомагали християнські князі Півночі, але Ібн