проголошений першим королем Астурії. До кінця 50-х років VIII ст., скориставшись міжусобицями в ал-Андалусі, астурійські королі зуміли захопити землі, що в декілька разів перевершували за площею первинну територію держави. Частина цих земель (Галісія) була приєднана, частина спустошена. На кордонах утворилася своєрідна загороджувальна смуга від арабських набігів, яка служила одночасно земельним фондом, придатним для колонізації і господарського освоєння (вони зафіксовані в джерелах вже на самому початку IX ст.). Процес повернення і колонізації іспано-християнськими державами зайнятих мусульманами територій одержав назви Реконкісти (по-іспанськи reconquista – зворотне завоювання) [15, 340-352].
Держави, з яких склалася майбутня з'єднана Іспанія, пройшли різні шляхи розвитку.
З держав північно-західної частини Піренейського півострова раніше всього виникло королівство Астурія (на початку VIII ст.), яке в IX ст. об'єдналося з Галісією, а в Х ст. розширило свої кордони і дало початок королівству Леон. У той час воно включало і частину майбутньої Кастилії (графство Кастильське), проте незабаром Кастилія виділилася з Леона, а пізніше (на початку XI ст.) стала незалежним королівством. Згодом з сукупності цих держав (головним чином Леона і Кастилії) виросло Кастильське королівство, але до кінця XI ст. вони займали лише північно-західну частину Піренейського півострова до річки Дуеро, на південь від якої тягнулися арабо-мусульманські володіння. Суспільний устрій цих держав до реконкісти розвивався на основі, закладеній ще у вестготський період [5, 469-470].
Християни в своєму русі на півдні півострова утворили декілька держав, що по своєму ладу і особливостям нагадують держави хрестоносців у Сирії: тут було численне войовниче дворянство, що сильно обмежувало королівську владу, багаті і незалежні рицарські ордени, самостійні міста і могутнє духовенство. Між станами було мало зв'язку і згоди, в кожної області і навіть міста були свої самобутні вдачі і звичаї (fieros).
Серединна, найкрупніша держава півострова – Кастилія («країна замків») – було головним полем боротьби з мусульманами. Між воюючими залишалася широка смуга абсолютно спустошеної і обезлюділа землі, яка служила як би захистом від взаємних набігів. По мірі успіхів християнського завоювання вона пересувалася південніше, а північна її околиця заселялася наново. Старе населення Мавританії було або винищено, або вимушено втікати і збереглося лише в Південній Андалусії. Внаслідок цього довгого і послідовного розорення господарство сильно впало. З відходом маврів була покинута їх зрошувальна система. Головний дохід стало давати не землеробство, а скотарство. Ради розведення овець жертвували масою землі. За звичаєм власники повинні були пропускати через свої землі двічі на рік величезні стада, що проходили з північних областей у південні й назад [5, 470].
Численна знать, що утворилася в боротьбі з маврами – гідальго («власники») – цуралася продуктивної праці: всякий, хто поселився в місті, що відняте у ворога, і вів благородне життя, не займався ремеслом і мав у своєму розпорядженні коня і зброю для служби королю, ставав гідальго. Світські феодали ділилися на три основні групи: вищу знать (рікосомбрес), представники якої могли вести війни незалежно від короля і захоплювати у такий спосіб багато земель; інфансонів – менш великих феодалів, що були, як і представники вищої знаті, безпосередніми васалами короля; дрібних феодалів-лицарів (кавальєро), які виступали як кінні воїни і одержували за свою службу деякі привілеї. При цьому війна виробила своєрідну релігійну і племінну гордість: особливою честю вважалося бути стародавнього християнського роду і не мати в числі предків ні єврея, ні мусульманина. Проте в даний період кастильське дворянство ще не склалося як стан. Васальна ієрархія була ще далека до свого завершення. Представники вищої знаті володіли великими земельними володіннями, на яких покоїлася могутність вищої знаті.
Головні багатства були в руках духовенства. В містах, що відняли у маврів, третина землі діставалася церкві. Архієпископи були багатими сеньйорами і тримали княжі двори. Вони зберегли звичай виїжджати в повному озброєнні на чолі своїх васалів [5, 471].
Реконкіста почалася битвою 718 р. в долині Ковадонга (королівство Астурія), де місцеве ополчення на чолі з Пелайо розгромило загін завойовників – арабів.
Стабільність цього процесу і його кінцева перемога в XV ст. були зумовлені тим, що всі групи населення християнських територій з тих або інших причин були зацікавлені в Реконкісті. Феодали в ході завоювань одержали нові землі, посади в адміністрації підкорених областей, укріплювали свою самостійність по відношенню до центральної влади. Церква не тільки одержувала обширні земельні дарування, але і засновувала в колишніх мусульманських володіннях нові приходи, монастирі, єпископство, використовувала гасла боротьби християнства проти ісламу для посилення свого ідейного і політичного впливу в суспільстві. Перемоги над ал-Андалусом збагатили королівську казну, зміцнювали позиції і престиж корони як усередині країни, так і на міжнародній арені. Селянство прагнуло знайти на нових територіях полегшення від сеньйоральних і державних повинностей, придбати землю, ще не поглинену феодальною вотчиною. Міста, які засновувалися в ході Реконкісти або заселялися християнами після відвоювання, користувалися значними пільгами. Спільним для всіх учасників воєн з маврами було прагнення до захоплення багатої здобичі.
Реконкіста тривала майже вісім століть і мала свої особливості на різних етапах історії Іспанії. Так, до середини VIII ст. для астурійської Реконкісти було характерне переселення людей з півдня на північ, освоєння внутрішніх районів королівства вихідцями з розорених війною територій, а також емігрантами-мосарабами. До середини IX ст. заселення безлюдних прикордонних земель велося на свій страх і ризик окремими селянами і вотчинниками. Пізніше, коли кордон Реконкісти підійшов до заселених земель, замків і