Створення торговельного флоту для поліпшення умов національної торгівлі Росії із зовнішнім світом було метою, близькою серцю Петра І Вона виникла, звичайно, із його інтересу до всіх морських галузей і зміцнилася зі зростанням могутнього флоту, будівництвом нової столиці та її швидким розвитком як великого морського порту Цим прагненням було призначено втілитися в життя.

Досягнення Петра І в російському економічному житті були істотними' у виробничих і металообробних галузях, які стимулювалися новим попитом збройних сил. спостерігався значний прогрес Виплавка заліза й міді, виробництво гармат і якорів, виготовлення стрілецької зброї зросли як ніколи в історії Росії В інших галузях промисловості, пов'язаних з армією й флотом, у виробництві тканини для вітрил і в одній або двох галузях із виробництва предметів розкоші, теж відбувся помітний прогрес. Але це не привело до великих змін у житті російського населення, а якщо розвиток і відбувався, то це часто призводило до погіршення положення, наприклад до збільшення числа селянських господарств, «приписаних» для фабричної праці або навіть куплених власниками фабрик. Економічна політика Петра І була розумною, послідовною й навіть успішною, як для будь-якого іншого правителя того століття в Західній Європі. Справді, і у своїх цілях, і в багатьох методах він часто дуже був схожий на своїх колег-монархів на Заході. Але в економічному житті, більше ніж у будь-якому іншому аспекті своєї багатогранної діяльності, він був обмежений нездатністю суспільства задовольнити всі його потреби та здійснити його надії.

Релігія й церква

Петро І не був глибоко релігійною людиною. Його формальна освіта включала значний елемент традиційної побожності. Він вірив у божественне походження влади, яку мав, й у свої обов'язки захищати православну віру та тих, хто її сповідував. Але в нього майже не було поваги до російської релігійної традиції справді, пін був активно ворожий до багатьох її проявні Ритуали, традиційні обряди, зовнішні прояви релігійності, схоже, завжди викликали в нього сумніви в щирості або навіть презирство. Його особиста віра була реальною «вірою простого солдата» в обов'язок і творчу мирну діяльність. Для нього релігія означала моральність, освіту, позитивну дію.

З 1716 р. він послабив серйозне покарання, якого за законом ще зазнавали всі старовіри, замінивши його зобов'язанням платити податки в подвійному розмірі. Його ставлення до євреїв було однозначно ворожим; а в 1719 р. він наказав вигнати з Росії єзуїтів, які завжди підозрювалися як знаряддя політичного впливу католиків. Однак навіть дуже обмежений ступінь вільнодумства в релігійних питаннях був достатнім для того, щоб поставити бар'єр між Петром 1 і масою його підданих.

Особиста віра Петра І не втримувала його під час правління від участі в пародіях на релігійні обряди, які були грубими, а іноді навмисно блюзнірськими.

У російській церкві XVII ст. було багато чого, що викликало критику й нападки. Незважаючи на зусилля патріарха Адріана (1690—1700 ро.), її слабкість і корупція збільшувалися. З'явилося забагато священиків: дозвіл одружуватися дозволяв їм бути спадкоємною кастою. Прагнення багатьох чоловіків уступити до монастирів, щоб уникнути військової служби й інших світських вимог, збільшило кількість ченців, а особистісні якості, необхідні для чинів, були гнітюче низькими, навіть у єпископів. Добробут священиків, у чому регулярне духівництво було зацікавлене, також розцінювався як духовна слабкість.

Петро 1 жадав від церкви того, що повинно було бути корисним державі й суспільству. Вона мала б використовувати свої ресурси на підтримку освіти, турботу про вбогих і хворих, а якщо необхідно, то й задоволення загальних потреб держави. Він перейшов на початку війни зі Швецією до втілення своїх цілей на Практиці з усе більшою старанністю. Наступні 20 років характеризувалися двома тенденціями — чимраз більшим підпорядкуванням церкви державному кон-1Ролю, що веде до втрати її незалежності, і використанням церковних доходів у великих масштабах на світські й державні цілі. Жадна з цих тенденцій, зрозуміло, не була новою.

Церква зобов'язана тепер була визнати повне своє підпорядкування державі й обов'язок діяти відповідно до розпоряджень правителя. Збільшення прав і влади правителя позначилося в листах людини, якій призначено було стати з 17IS p. головним провідником церковної політики Петра І, а пізніше першим і, можливо, найбільшим пропагандистом петровської легенди. Це був Феофан Прокопович, архієпископ Новгородський, високоосвічений українець, добре знайомий із Західною Європою й ідеями (особливо деякими формами протестантизму, якому майже явно співчував). Широту його інтелектуальних горизонтів і розуміння головних напрямків думки під час роботи на Заході демонструє обсяг його бібліотеки — понад 3000 книг. Його найважливіша праця, «Правда волі монаршої» (1722 p.), була написана, щоб виправдати вимогу Петра І, реалізовану в указі 1721 р. про призначення свого власного спадкоємця. Це було планомірне утвердження ідей прихильника абсолютизму такого типу, що був дотепер невідомий у Росії. Крім Біблії, головним джерелом аргументів були-роботи англійського письменника XVII ст. Томаса Гоббса.

Вельми ймовірно, що Прокопович навряд чи взагалі звертається до вітчизняних авторів, що традиційно було дуже важливо в православній думці, і послідовно применшує будь-яку ідею щодо православного правителя. Книга підкреслює той факт, що в пізніші роки свого правління Петро І закладав інтелектуальні та адміністративні основи нового виду монархії й держави, і це стало можливим завдяки ослабленню й підпорядкуванню церкви державі.

Усе-таки радикальна зміна відбулася тільки в останні роки правління. У січні 1721 р. був видано указ фундаментальної важливості — «Духовний регламент»: він ставив управління й