і плебеїв отримала невеликі земельні наділи. Примусити ж працювати вільного дрібного власника, що домігся рівноправності і наділеного дільницею землі, на іншого було важко. Такою робочою силою міг бути лише позбавлений всіх прав і всякого майна раб, отриманий звідкись ззовні. Звідси посилення агресивності Рима, його нескінченні війни, масове пограбування і поневолення завойованого населення. У зв'язку з розвитком рабства мінявся і характер воєн Рима; вони були різними в V – IV і ІІ – І ст. до н. е. При завоюванні різних областей Італії в V – IV ст. римляни прагнули насамперед конфіскувати землю у поневоленого населення. Війни ІI – І ст. до н. е. набули більш жорстокого характеру і супроводилися масовим поневоленням самого населення. Природно, що багатий приплив рабів і грошових коштів ззовні сприяла зростанню і впровадженню рабства. Таким чином, «класичне» рабство в Римі було закономірним результатом розвитку і зростання виробництва і класової боротьби всередині самого римського суспільства. Війни лише прискорювали цей процес.
Основними особливостями класичного рабства були наступні.
На відміну від патріархальної системи при класичному рабстві виробництво направлене на створення додаткової вартості. У рабовласницькому господарстві (маєтку або ремісничій майстерні) все більш розвивається товарне виробництво, яке коливає устої натурально-господарських відносин. Раніше ізольовані господарства встановлюють більш або менш тісні зв'язки з ринком. У ІI І ст. до н. е. власники вілл і майстерень прагнуть не тільки до отримання більшого додаткового продукту, але і до грошової його реалізації. Прагнення до отримання більшого додаткового продукту приводило до посилення експлуатації рабів.
Зростала і чисельність рабів. Раби стали самим численним класом римсько-італійського суспільства. Рабоволодіння розповсюдилося у вирішальних галузях господарства – в сільському господарстві, в гірничовидобувній справі, металургії, в будівництві. Праця вільних або напівзалежних працівників продовжувала застосовуватися, але мала в ІI – I ст. до н. е. меншу питому вагу, грала підлеглу роль.
Посилення експлуатації рабської праці, продиктоване інтересами простого товарного виробництва, привело до погіршення суспільного і юридичного положення рабів. Залишки людських прав, деякі моральні обмеження експлуатації рабів, що існували при патріархальному рабстві, в нових умовах починають утрудняти рабовласника. Тепер він зацікавлений в тому, щоб працівник був переданий в його повне і безконтрольне розпорядження і міг бути підданий будь-якій, навіть самій надмірній, експлуатації. Раб прирівнюється до речі, до тварини, він поступав в абсолютне розпорядження пана, який міг його безкарно убити, кинути на з'їдання хижим рибам або диким звірам. Рабовласники вважали рабів своєю власністю, закон зміцнював цей погляд і розглядав рабів як річ, що цілком знаходиться у володінні рабовласника.
Зростання ступеня експлуатації, погіршення положення рабів, збільшення їх чисельності загострили до межі класову боротьбу. Раби тепер не тільки чинили пасивний опір, не тільки брали участь в рушенні інших верств населення. Вони підіймали грандіозні, чисто рабські повстання, які приголомшували римське рабовласницьке суспільство. Класова боротьба рабів набула визначальну роль в тій загальній системі соціально-класових протиріч, які приводили в рух весь складний механізм римського рабовласницького суспільства.
При розвиненій системі рабства відбувався перехід від дрібного виробництва (в землеробстві і ремеслі) до більш великого, централізованого господарства, де отримала застосування проста і частково складна кооперація праці. Якщо при патріархальній системі пануючим типом господарства були дрібні дільниця або майстерня, де працювали 2–3–5 чоловік, то в ІI – І ст. до н. е. вони зміняються маєтками в 100 – 250 югерів землі з робочим персоналом в 13 – 20 одиниць. Відмова від дрібного господарства, перехід до більш великого виробництва означали стрибок в розвитку продуктивних сил, привели до розквіту римське сільське господарство, ремесло і будівництво.
Раб був основним виробником, і подальший розвиток виробництва вимагав нової маси рабів. Потреба в рабах в римському суспільстві була постійною, і задовольнялася вона з різних джерел. Велику кількість рабів давала війна. При вдалих військових діях в руки переможців попадала маса полонений воїнів, цивільного населення, до них же переходило майно останніх. Дуже багато які війни Рима IІ – I ст. до н. е. були вдалими, і римляни викидали на ринок величезну кількість полонених. Захоплені полонені продавалися з аукціону квестором; звичайно їх великими партіями купували работоргівці, що слідували за римським військом.
При захопленні тієї або іншої області римляни не продавали в рабство відразу всіх жителів. Більшість населення залишалася на старому місці як вільні, зазнаючи експлуатації з боку римської адміністрації, ділків, лихварів і торговців.
Боргове рабство для римських громадян було знищене ще в 326 р. до н. е. Однак для населення Італії і провінцій, що не мало прав римською громадянства, боргове рабство зберігало свою силу. Користуючись потуранням римської адміністрації, римські збирачі податків в провінціях давали в борг жителям гроші під величезні позикові відсотки, а коли боржники виявлялися не в змозі сплатити борг, їх закабаляли. Таким чином, боргове рабство в провінціях служило одним з джерел рабства в ІІ – І ст. до н.е.
Деяке значення мало також і внутрішнє відтворювання рабської сили, тобто виховання рабів, народжених рабинями, що заохочувалося деякими рабовласниками. Виховані з малих років в рабстві, вони були навчені, слухняні і високо цінилися. Але вирощування такого раба обходилося дорожче, ніж купівля дорослого, і в епоху звитяжних воєн II – І ст. до н. е. було менш вигідним, ніж придбання рабів на ринку. Внутрішнє відтворювання рабів було утруднене також тим, що раби жили на напівказарменному утриманні, були