Поповнювали ринок рабів і морські пірати. Вони борознили моря, грабували кораблі і приморські поселення, викрадали і продавали в рабство свої жертви. У кінці II – першій половині І ст. до н. е. піратство набуло великого розмаху і пірати постачали на рабські ринки великі контингенти рабів. Однак піратство, так само як і інші джерела рабства, наприклад самопродаж, продаж в рабство своїх дітей, злодіїв, дезертирів, паліїв і т. д., не мало великого економічного значення.

До середини II ст. до н. е. в середземноморських країнах розвинулася пожвавлена работоргівля. Торгівлю рабами не можна вважати особливим джерелом рабства. На ринку продавали рабів, які виявилися такими або внаслідок приваблення, або за борги і т. д. Під джерелом рабства потрібно розуміти той або інший спосіб перетворення вільної людини в раба, в той час як работоргівля лише переміщує раба від одного господаря до іншого, не міняючи його соціального положення.

Ринки рабів існували в кожному місті, де будь-який громадянин міг купити або продати раба. Крім таких місцевих ринків існували більш великі ринки. Самими великими в Середземномор'ї були рабські ринки на острові Делос (Егейське море), в містах Аквілея (Італія), Танаїс (гирло ріки Дону). На Делос звозили рабів з усього Східного Середземномор'я, і одного разу тут продали за день до 10 тис. рабів. У місто Аквілея сходилися невільничі каравани через Альпи, з Гаялії, з прирейнських і придунайських областей. Танаїс був центром работоргівлі з сарматами і іншими причорноморськими племенами. З Танаїса, Аквілеї, Делоса раби попадали на обласні, а звідси і на місцеві ринки. Раб продавався, як і всякий інший товар: щоб продати його якнайдорожче, власник одягав його в новий одяг, завивав волосся. Як знаки продажу рабам вимазували ноги крейдою, на голову надівали вінки. Продавець детально інформував покупця про всі достоїнства і недоліки раба.

Ціни на рабів коливалися. Під час особливо вдалих воєн раба іноді продавали за 4 денарія, але звичайна вартість раба була 400 – 500 денаріїв. Висококваліфіковані раби коштували в декілька разів дорожче.

У ІІ – I ст. до н. е. раби, як вже було сказано, стають вельми численним класом. Однак чисельність населення в старовину, в тому числі рабів, точно невідома. Вчені розходяться у визначенні чисельності рабів і вільного населення в класичну епоху. Французький історик XIX ст. А. Валлон вважав, що співвідношення рабів і вільних в Італії ІІ – І ст. до н. е. було 1:1, Німецький історик кінця XIX – початку XX ст. Ю. Белох визначав це співвідношення як 3:5 (37,5% рабів і 62,5% вільних). Американський історик У. Уестерман вважав, що співвідношення між вільними і рабами було 1: 2 (33% рабів і 67% вільних).

У руках окремих рабовласників скупчувалися тисячі рабів. Однак подібні багатії були виключеннями. Більш поширеним типом рабовласника був власник півтора – трьох десятків рабів. Раби, що належали одному пану, складали його фамілію. Фамілія ділилася на дві частини – міську (lamilia urbana) і сільську (familia rustica). У міську входили раби, що займаються ремеслом і обслуговуючі господаря (слуги), в сільську – раби, зайняті сільськогосподарським виробництвом. Сільське господарство – основна галузь виробництва в старовину, а сільські раби – головні виробники – зазнавали найбільшої експлуатації. Міські раби знаходилися в трохи кращому положенні і відносилися з презирством до своїх побратимів по рабству, мешкаючих в селі. Переведення з міської фамілії в сільську розглядалося як важке покарання.

Отже, на початок ІІІ ст. до н.е. на території Римської держави склалися такі суспільні відносини, які в літературі прийнято називати класичним рабством.–

Серед його типових і характерних ознак можна назвати наступні:–

на відміну від патріархальної системи при класичному рабстві виробництво направлене на створення додаткової вартості;–

зростаюча чисельність рабів. Раби стали найбагаточисельнішим класом римсько-італійського суспільства;–

праця вільних або напіввільних працівників продовжувала застосовуватись, але мала меншу питому вагу;–

посилення експлуатації рабської праці, продиктоване інтересами простого товарного виробництва, призвело до погіршення суспільного і юридичного становища рабів;–

при розвинутій системі рабства стає наявним перехід від дрібного господарства (в сільському господарстві і ремеслі) до біль великого, централізованого господарства, де отримала застосування проста і в деякій степені складна кооперація праці.

Таким чином, економічне становище Риму у досліджуваний період, з однієї сторони, давало можливість вести широкомасштабні загарбницькі війни, а, з другої сторони, розширення господарства, зростання економічного потенціалу, в умовах рабовласницького суспільства, потребувало постійного вливання нових рабів, найбільш істотним джерелом яких були саме завойовницькі війни.

Розділ 2. Посилення римської експансії та агресивності в ІІІ – ІІ ст. до н.е.

Римське суспільство і держава були сильно мілітаризовані. Агресивні війни привели до того, що в Римі, по суті справи, існувала загальна воїнська повинність. Будь-який громадянин від 18 до 60 років міг бути покликаний в легіони. У періоди максимального військового напруження Рим міг виставити декілька сот тисяч солдат, чого не здатний був зробити жоден з його противників. Величезні ресурси Рима і були однією з основних причин що привели в III – II ст. до н. е. великого завоювання.

Після завоювання Італії агресивні спрямування Рима були направлені на Сицилію, де вже декілька сот років йшла боротьба між Карфагеном і Сіракузами. До 60-х років III ст. до н. е. Карфаген захопив майже весь острів. Північно-східний кут острова з р. Месаною був зайнятий південноіталійськими найманцями, мамертинцями. Знаходячись раніше на