Дрібні сільські господарства довше усього зберігалися в Північній Італії. У півострівній частині країни вони були відтіснені на другий план рабовласницькими віллами. По рівню виробництва, раціональній організації і прибутковості ці дрібні господарства поступалися рабовласницьким віллам і тому були вельми нестійкі. Багато які землероби втрачали свою землю внаслідок заборгованості, неврожаїв, іноді військових дій або насильств багатого сусіда. Велика частина сільського плебсу, що розорився, йшла в місто, де поповнювала ряди міського.

Бурхливий підйом ремесла в Італії почався на рубежі ІІ – І ст. до н. е. Широке проникнення рабської праці в ремесло, особливо праці висококваліфікованих ремісників з еліністичних країн, пожвавлення ринкового обміну між містом і селом, зростання міст і міського населення стимулювали розвиток ремісничого виробництва. На відміну від сільського господарства, де вирішальної ролі набула рабська праця, в ремісничому виробництві більше значення мали вільні ремісники, хоч в Римі і інших містах Італії існували ремісничі майстерні з персоналом в 10 – 20 одиниць, з яких всі або половина могли бути рабами. Переважаючими все ж були майстерні вільних ремісників, де рабська праця застосовувалася мало. Все більшу роль в ремеслі починала відігравати праця вільновідпущеників, які або самі утримували дрібні ремісничі майстерні, або працювали по найму.

Розвиток ремесел вимагав розширення основи основ будь-якого виробництва – сировинної бази. Збільшується потреба в металах, камені, дереві, високоякісній глині, вовні, льоні, шкірі, склі, в нових будівельних матеріалах. Рудні родовища Італії стали вже недостатніми, починається інтенсивний імпорт металів з провінцій. Особливо посилено розробляються найбагатші родовища Сардинії і Іспанії. Зростання потреб в металі викликало важливі технічні зсуви в гірничій і ливарній справі. Якщо раніше рудні родовища виявляли випадково, то у ІІ – І ст. до н. е. велися систематичні пошукові роботи, шахти стали глибшими (до 150 м), штреки більш обширними. Почали застосовувати вентиляцію, водовідливні колеса, гвинт Архимеда.

Нарівні із здобиччю і застосуванням заліза, міді, олова і інших раніше відомих металів в побут все більше входять ртуть і цинк; з'являються нові види сталі, латунь і інші сплави.

Крім металів в Італію ввозилися мармур з Греції, граніт з Єгипту, хоч і в самій Італії приступають до інтенсивних розробок мармуру Каррари, місцевих порід туфа і травертина. Однак будівельних матеріалів не вистачало, росла потреба в дешевому, зручному і міцному будівельному матеріалі. У і ст. до н. е. римляни винайшли будівельний матеріал, який не тільки задовольняв всім цим вимогам, але і прославив римських будівників. Цим матеріалом виявився бетон. Римляни також широко використали обпалену цеглу і налагодили її виробництво.

Введення в оборот нової сировини і матеріалів сприяло бурхливому розвитку металургійною, керамічного, текстильного, будівельних матеріалів, шкіряного і інших виробництв, причому кожне з них ділилося на декілька цілком самостійних галузей. Наприклад, металеве ремесло поділялося на виробництва із заліза, з бронзи, з благородних металів і т. д., які в свою чергу ділилися на виготовлення зброї, сільськогосподарських знарядь, ковальських інструментів, побутових предметів і т. д. Текстильне ремесло розділилось на шерстяне, сукновальне, льняне. Існували майстерні по виготовленню рабського одягу, грубого одягу для простого народу, тонкого одягу. Реміснича діяльність була розвинена не тільки в містах, але і в деяких сільських місцевостях.

Численні ремісники – раби, вільновідпущеники, вільні – складали основне ядро міського населення; вони об'єднувалися в різні колегії по професіях. Ремісники, що належали до однієї професії, об'єднувалися, платили внески, вибирали посадових осіб – магістрів, збиралися на зборах і вирішували свої справи. У колегії приймали відпущеників і рабів. У зв'язку з розвитком і спеціалізацією ремесла в Римі збільшувалася кількість ремісничих колегій.

ІІ – I ст. до н. е. характеризуються бурхливим будівництвом. Винахід дешевого бетону, що готується на місці і саме широке використання маси рабів дозволяли швидко і міцно будувати будівлі різного роду. Якщо греки приділяли підвищену увагу спорудам релігійного характеру, то римляни розвивали цивільну і інженерну архітектуру: римські водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, внески і портові споруди з точки зору інженерно-будівельного мистецтва представляють нове слово в світовій архітектурі і будівництві. В I ст. до н. е. в Римі стали будувати багатоповерхові житлові будинки.

Отже, основними класами в римському суспільстві ІІ – І ст. до н. е. були клас рабів і клас рабовласників власників землі, великих ремісничих майстерень, торговців, якими могли бути римські громадяни, союзники і провінціали, що не мають прав римського громадянства. Третім основним класом були дрібні виробники, що працювали в основному самі, хоч зрідка і застосовували працю одного-двох рабів: селяни на селі, дрібні ремісники і торговці в місті. Інтереси цих класів були різними: рабовласники були зацікавлені в максимальній експлуатації рабів; раби прагнули хоч якось полегшити своє життя; дрібні власники всіляко чіплялися за свою землю, майстерню або лавку, охороняючи їх від посягання багатого сусіда або лихваря, домагалися зменшення податків. Оскільки інтереси основних класів були протилежними, остільки протиріччя між ними все більш різко виявлялися по мірі розвитку суспільства, все частіше виливалися у відкриту боротьбу. Причому силою, що визначала рух суспільства уперед була класова боротьба рабів і рабовласників. Антагонізм цих класів – головний антагонізм епохи – ускладнювався і переплітався з протиріччями між класом рабів і класом дрібних власників, між цими останніми і класом рабовласників.

Висновок

Отже, на початок ІІІ ст. до н.е. на території Римської держави склалися такі суспільні відносини,