США.
Спираючись на реалії, США напередодні конференції висунули план післявоєнного устрою світу. Він був викладений в посланні президента В. Вільсона Конгресу США 8 січня 1918 р. Це і були знамениті “Чотирнадцять пунктів Вільсона”, їх ще називали План миру, які передбачали: відмінити усі таємні договори між державами Антанти; забезпечити усім країнам свободу мореплавства; відмінити митні перепони і забезпечити міжнародне визнання принципів “відкритих дверей” і “рівних можливостей”; справедливе вирішення колоніальних проблем аж до надання колоніальним народам права на незалежність; обмежити озброєння; переговори з Німеччиною про підписання миру вести відкрито і гласно; створити міжнародну організацію – Лігу Націй – для підтримання миру.
Ця програма В. Вільсона містила елементи радикалізму, демократизму і демагогії одночасно. Чому США виступили за ліквідацію таємних договорів країн Антанти? Тому, що вони не брали участі в їх складанні і боялися, що в зв’язку з цим США можуть бути обділеними.
Першість в економічній сфері дозволяла їм бути впевненими в конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках. “Відкриті двері” та “рівні можливості” були, перш за все, для американського капіталу і товарів.
Нова колоніальна політика США повинна була забезпечити можливість спільної експлуатації “на рівних” цілих континентів.
Ліга націй мала стати таким центром політичної боротьби, де б США, спираючись на свою економіку і військову силу, могли бути “світовим суперарбітром”.
Таким чином, форма імперіалістичної експансії США дійсно відрізнялася від класичних зразків європейських держав, а програма В. Вільсона повинна була прокласти шлях до світової гегемонії.
До того ж “полівіння” у політичній свідомості населення в багатьох країнах Європи, національно-визвольні рухи колоніальних народів не давали спокою новому претендентові на світову гегемонію, що і знайшло своє відображення в програмі В. Вільсона.
США мали особливий підхід до вирішення долі переможеної у Першій світовій війні Німеччини. По-перше, необхідно було придушити там революцію. По-друге, надати допомогу німецькій буржуазії інвестиціями, забезпечивши одночасно своє провідне становище в німецькій економіці, а через неї і в європейській. Звідси випливало, що не могло бути і мови про розчленування території Німеччини, про перетворення її економіки в залежність від Франції чи Великобританії. Німецька армія повинна була зоставатися на такому рівні, – говорив В. Вільсон, – щоб бути спроможною “підтримувати внутрішній порядок і придушити більшовизм”. Як бачимо, завдання США на конференції в Парижі були такими складними і відповідальними, що їх президент вперше прибув в Європу та очолив урядову делегацію.
Великобританія на конференції в Парижі мала намір відстоювати свої геополітичні інтереси, головними з яких були збереження і розширення Британської імперії, відхилення американських планів утворення “нового світового порядку”, позбавлення Німеччини можливості мати сильну армію. Це були дійсно складні проблеми. Д. Ллойд-Джордж, розуміючи, що світ після війни змінився, готовий був йти на компроміс у питаннях пристосування капіталізму до потреб суспільного розвитку, намагався забезпечити Великобританії керівне положення в Лізі Націй, по можливості боровся проти надмірного впливу США. У цьому питанні позиції Великобританії і Франції співпадали.
Щодо майбутнього Німеччини, то Великобританія хотіла послабити лише її колоніальний і морський статус, а не взагалі як велику державу. Це і було продовженням з боку Великобританії курсу на ”рівновагу сил” в Європі, тобто, щоб була не дуже була сильна Франція, і, щоб не дуже була слабка Німеччина. Зрозуміло, що Францію такий статус зовсім не задовольняв. Англо-французькі протиріччя на конференції і після її закінчення стали суворою реальністю в європейській політиці міжвоєнного періоду.
Італія на конференції відстоювала програму широких територіальних загарбань на Балканах, головним чином, за рахунок південнослов’янських земель, що раніше належали Австро-Угорщині. Особливо настійно домагалася Італія передачі їй порту Ф’іуме (Рієка).
Німеччина, як і інші переможені країни Європи, була відсторонена від вироблення умов мирного договору.
В умовах ось таких геополітичних змін і політичних настороїв розпочала свою роботу мирна конференція.
Першим питанням у роботі конференції було обговорення пропозиції США про утворення Ліги Націй, її Статуту. Великобританія не змогла переконати учасників конференції про першочерговість поділу німецьких колоній.
Другим питанням, з якого велась жорстка політична боротьба, – це питання про репараційні платежі з боку Німеччини. Висхідною позицією учасників конференції була думка про те, що Німеччина, і тільки вона, винна за розв’язання Першої світової війни. Відшкодування нею збитків країнам, які були нею окуповані, мало стати новим елементом міждержавних відносин. Однак, питання про загальний розмір репараційних виплат і тим більше про розподіл їх між державами-одержувачами репарацій викликало серед них жорсткі дискусії.
Франція в цьому питанні перейшла усі можливі норми. Надто легким і надійним здавався її лідеру Ж.Клемансо шлях вирішення внутрішніх проблем (збагачення за рахунок Німеччини) і зовнішніх – не допустити в майбутньому військової загрози з боку Німеччини.
Великобританія і США проявили більше політичної далекоглядності. Вони пропонували затвердити репараційні виплати з боку Німеччини в сумі 50 - 100 млрд. золотих марок (це в десять разів менше того, що пропонувала Франція). Не одержавши підтримки з питання загальної суми репарацій, Франція домоглась того, щоб частка, яку вона мала одержувати, сягала 58% від загальної суми репарацій.
Третє питання, з якого лідери “великої трійки” не могли дійти порозуміння ,– про долю німецьких колоній в Африці і на Тихому океані. Не було розбіжностей щодо того, що у переможеної Німеччини колонії слід відібрати. Зусилля були спрямовані на пошуки форм (зовнішньої), в якій би це питання вирішити. І така форма позбавлення Німеччини колоній і передача їх державам-переможницям була знайдена – система мандатного управління