Але і в цьому питанні, як це уже мало місце і в питанні про репараційні платежі з боку Німеччини, виникла проблема: кому і які території передати? Після тривалих дискусій лідери “великої трійки” поділили мандати, що дозволяє стверджувати про перемогу старої, традиційної імперіалістичної практики.

Політична атмосфера на Паризькій мирній конференції була перенапружена. Лідери “великої трійки” припускалися погроз про припинення роботи конференції (В.Вільсон, В.Орландо). У кінцевому рахунку вони все ж таки домовилися між собою і виробили погоджені умови мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками. Однією з причин такого успіху був вплив Жовтневої революції в Росії, поширення ідей соціалістичної перебудови суспільства в Німеччині. Як образно замітив Г. Гувер “привід більшовицької Росії майже щодня блукав по залах мирної конференції”. Саме страх перед можливим прискоренням революційного руху в Європі, який може похоронити усі плани післявоєнного устрою, спонукав лідерів Європи і США піти на якнайшвидше підписання миру.

28 червня 1919 р. у Версальському палаці міністр закордонних справ Німеччини Г. Мюллер та міністр юстиції Т. Белль підписали мирний договір, який їм запропонували країни-переможниці. Пізніше, протягом 1919-1920 рр. були відпрацьовані і підписані мирні договори з колишніми союзниками Німеччини - Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. У своїй сукупності вони заклали основи післявоєнного устрою світу.

Версальський мирний договір – це договір держав-переможниць з переможеною Німеччиною. Німеччині не дозволили внести до договору жодної поправки. Він і став серцевиною нових міжнародних відносин. По-перше, цей договір передбачав передачу частини території Німеччини сусіднім з нею державам: Ельзас і Лотарингія передавалися Франції повністю і безповоротно. Саарська область на 15 років передавалась Лізі Націй, а Франція одержала право використовувати її вугільні шахти. У перспективі мав бути проведений плебісцит серед населення про подальший статус Саарської області.

Бельгія шляхом плебісциту одержала округи Ейпен і Мальмеді; Данія – частину Шлезвігу. На сході від Німеччини відділялися частина Західної Прусії, частина Померанії і Познанська область. Це і був так званий “польський коридор”, який давав їй можливість виходу до Балтійського моря в районі м. Гдиня. Саме місто (Данциг – німецька назва) ставало “вільним” під управлінням Ліги Націй. Польща одержала також частину Верхньої Сілезії. Литва одержала Мемельську (Клайпедську) область. У цілому, Німеччина втратила 1/8 частину своєї території і 1/12 частину населення країни (11,527 тис. чол.).

Учасники конференції ретельно продумали ті статті договору, які визначали власне становище Німеччини в повоєнній Європі. Лівобережна Рейнська зона на 15 років мала бути окупована союзними військами. Уздовж правого берега Рейну створювалась демілітаризована зона шириною 50-60 км. Німеччину зобов’язували знищити оборонні споруди в районі Рейну. Їй заборонялося мати армію понад 100 тис. солдатів (без права здійснювати загальну військову повинність). Німеччина практично була позбавлена свого ВМФ (без права мати підводні човни).

Версальський мирний договір поклав відповідальність за війну на Німеччину і на решту учасників Четверного союзу. Договір на цій підставі зобов’язував їх до виплати репарацій. Апетити держав-переможниць були такими значними, що вони так і не домовилися ні про загальну суму репараційних платежів, ні про їх розподіл між ними. Правда, першою сумою платежів була визначена така: 20 млрд. золотих марок.

Не забули учасники конференції і про німецькі колонії, розподілили між собою мандати на їх управління. До Великобританії відходила Танганьїка, західна частина Того і частина Камеруну. Британський домініон Південно-Африканський союз одержав мандат на управління Намібією. Франція одержала можливість розпоряджатися східною частиною території Того і більшою частиною Камеруну, Руанди, Бурунді одержала Бельгія. Тихоокеанські володіння Німеччини були розподілені між Японією і Великобританією. Великобританія передала ті території (східна частина Нової Гвінеї, західна частина архіпелагу Самоа) під управління своїх домініонів Австралії та Нової Зеландії. Можемо констатувати, що розподіл німецьких колоній був здійснений не по справедливості, а на основі сили, тобто так як це було і раніше.

Складовою частиною Версальського мирного договору був Статут Ліги Націй. Його підписали 44 держави. Головний орган Ліги Націй – щорічна Асамблея, до якої входили усі члени Ліги Націй і Рада Ліги Націй: США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5 непостійних членів. Рішення в Лізі Націй приймалися консенсусом. До Ліги Націй не допускалися переможені країни і радянська Росія. Завдання Ліги Націй “ковчега миру” були спрямовані на розвиток співробітництва між народами і на гарантію безпеки післявоєнного світу.

Мирні договори із союзниками Німеччини

Сен-Жерменський мирний договір був підписаний 10 вересня 1919 р. з Австрією. Згідно договору, від Австрії відділялася Угорщина й одержувала незалежність. До Чехословаччини долучалась Богемія, Моравія, Сілезія. Італія одержала Південний Тіроль, Трентіно. Румунія одержала Трансільванію і Буковину, Польща – Галіцію і Західну Україну. Сербія і Чорногорія, які до війни були незалежними, одержали Словенію, Боснію, Герцеговину, Далмацію, Македонію. З цих територій утворилася Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). Так з території Європи зникла велика багатонаціональна Австро-Угорська імперія.

Нейїський мирний договір був підписаний з Болгарією 27 листопада 1919 р. Болгарія втратила Західну Фракію, яка відійшла до Греції, і тим самим була позбавлена виходу до Егейського моря. Частина Македонії передавалась до Королівства СХС. Румунія одержала Південну Добруджу. Їй заборонялося мати армію понад 20 тис. солдатів.

Тріанонський мирний договір був підписаний з Угорщиною 2 червня 1920 р. (після ліквідації там радянської влади). Територія Угорщини скорочувалась втричі, а населення – у 2,5 рази. Румунія одержала Трансільванію (8 млн. чол.) Словакія і