Таке саме обмежувальне тлумачення прав римського громадянства було пов'язане зі статевою належністю фізичної особи. Жінки формально мали римське громадянство. Проте зміст публічних правовідносин за їхньою участю був іншим, набагато вужчим, ніж тих, де суб'єктами були чоловіки. Адже жінки не користувалися виборчими правами, не могли бути обрані магістратами. Вони, за загальним правилом, взагалі не виконували ніяких публічних обов'язків. Крім того, вони, за винятком жриць культу Вести, а пізніше черниць, не підлягали відповідальності за публічні правопорушення і злочини, не могли самі звертатися за судовим захистом. Отже, можна вважати, що жінки-громадянки Риму були скоріше "номінальними суб'єктами" публічного права.

3.2. Набуття римського громадянства

Статус римського громадянства міг виникати на підставі:

1) приписів природного права, санкціонованих римськими законами;

2) безпосередніх приписів публічного права. Якщо у першому випадку норми публічного права тільки санкціонували виникнення громадянства природним шляхом, то у другому випадку приписи публічного права були головною і необхідною передумовою виникнення статусу римського громадянства. Для того, щоб з'ясувати особливості встановлення римського громадянства, розглянемо обидва випадки [17, 179].

На підставі приписів природного права римське громадянство встановлювалося:

1) шляхом народження від батьків, які перебувають у законному римському шлюбі (що був можливий, як згадувалося вище, лише між римськими громадянами);

2) шляхом усиновлення, здійсненого повноправним римським громадя­нином відповідно до вимог норм права і закріпленого спеціальною процедурою;

3) внаслідок звільнення з рабства. При цьому розрізняли звільнення колишнього повноправного римського громадянина, що тимчасово перебував у полоні, і звільнення раба, що не належав до римської громади. У першому випадку йшлося про повне відновлення статусу римського громадянства. У другому випадку права римського громадянства надавалися в повному обсязі тільки при додержанні спеціальних вимог до процедури звільнення, або коли громадянство надавалося рабу "від імені римського народу" [17, 180].

На підставі безпосередніх приписів публічного права римське громадянство встановлювалося:

1) шляхом індивідуального присвоєння статусу громадянина Риму за особисті заслуги перед римським народом (вільній особі – громадянину іншої держави або особі без громадянства);

2) шляхом надання статусу римського громадянства жителям певного міста, провінції або якійсь категорії підданих Риму;

3) шляхом придбання особою на сплатній основі (купівлі) статусу римського громадянства;

4) у результаті вислуги 20 років і більше у Римській армії. Необхідною умовою набуття status civitatis у період республіки було обов'язкове проживання претендента на римське громадянство у Римі та входження його до однієї з територіальних одиниць римської громади (трибу). Пізніше, у класичний період розвитку римського права, ця вимога набула факультативного характеру [17, 180].

Отже, набуття status civitatis було можливе, головним чином, за наявності таких юридичних передумов: права по крові (jus sanquinis), права місця проживання jus loсо) і права узаконення громадянства jus civitatis). При цьому останнє було визначальним.

3.3. Втрата римського громадянства та його обмеження

Оскільки римське громадянство розглядалося як привілей, воно не вважалося неодмінною і постійною природною якістю будь-якого індивіда лише на тій підставі, що він належить до римської громади за народженням. Статусу римського громадянина належало відповідати: слід було додержуватися певних вимог jus quiritium, римської моральності та засад суспільного порядку. На випадок недодержання цих вимог передбачалася можливість позбавлення або обмеження status civitatis. Це була санкція, якою повністю або частково, тимчасово або назавжди негідний суб'єкт позбавлявся римського громадянства.

Найтяжчою з таких санкцій було позбавлення римського громадянства, що могло застосовуватися у випадках:

1) карних покарань певного роду;

2) політичного переслідування, що виступало як додаткова санкція до деяких видів покарання. Наприклад, засудження римського громадянина за тяжкі злочини до страти, тілесних покарань, продажу в рабство означало одночасне позбавлення його римського громадянства [17, 181].

Зазвичай у таких випадках йшлося про позбавлення громадянства назавжди. Виняток міг бути зроблений для певної особи спеціальним індивідуальним публічно-правовим актом. Тимчасове позбавлення громадянства могло мати місце у результаті арешту, а також внаслідок вигнання на визначений строк поза межі Риму. Зазвичай, таке позбавлення громадянства супроводжувалося позбавленням особи і майнових прав. Але такі додаткові майнові обтяження могли бути накладені тільки індивідуальними постановами органів влади.

Крім того, позбавлення повністю прав громадянства означало і втрату особою її приватноправового статусу в системі jus civile. Надалі відносини за участю такої особи регулювалися за допомогою норм jus gentium.

Обмеження прав римського громадянства могло наставати як особливий юридичний наслідок у разі зменшення честі через ганьбу (infamia).

Ганьба могла бути наслідком загального морального осуду громадою способу життя особи, негідного, на думку більшості (turpitude). Такими особами, поведінка яких у цілому є негідною, вважали, наприклад, розпусників, акторів, атлетів, що виступають за гроші тощо. Звісно, що недостойний суб'єкт не міг бути кандидатом на обіймання посад магістратів, суддів тощо. Така особа усувалася від рішення питань життя громади, пов'язаних із застосуванням моральних критеріїв. Вона не могла бути свідком, опікуном чи піклувальником, а також обмежувалася у спадкових правах.

Разом з тим, ганьба могла наставати у результаті вчинення римським громадянином тих чи інших негідних вчинків (власне infamia, або ж ганьба у вузькому розумінні). Тоді обмеження прав цього суб'єкта наставало на підставі конкретних приписів закону або загальних положень jus civile, інтерпретованих щодо конкретної ситуації. За критерієм врахування диференціації підстав застосування санкції можна розрізняти такі види infamia: I) infamia juris immediata (ганьба на підставі безпосередньо конкретних приписів закону) і 2) infamia juris mediata (виголошення ганьби