Infamia juris immediata наставала у випадках такої негідної поведінки, засудженої у нормах права, як звідництво, лихварство, видалення зі складу легіону за ганебну поведінку тощо. Для її настання не вимагалося видання індивідуальних правових актів. Достатньо було осуду поведінки або роду занять, вираженого у нормі права, і вчинення відповідних дій римським громадянином. Наслідки infamia juris immediata були практично такими самими, як і наслідки turpitude.

Infamia juris mediata наставала у результаті вироку суду за здійснення деяких карних злочинів (як супутня основному покаранню), або за рішенням цивільного суду про визнання винним у невиконанні приватноправових зобов'язань, заснованих на порядності сторін (договори доручення, товариства, зберігання), або внаслідок визнання факту неналежного виконання обов'язків опікуна. Результатом infamia juris mediata була, насамперед, втрата публічних прав: на обіймання почесних посад, на місце під час релігійних церемоній або ігор. Обмежувалися також приватні права: бути опікуном та піклувальником, свідком тощо.

Применшення честі могло бути довічним чи тимчасовим. У кожному разі відновити її міг або тільки той самий орган влади, що наклав у свій час infamia, або вищий магістрат від імені римського народу. Відновлення честі (restitutio famae) могло відбуватися також у формі "фактичного поновлення честі". Наприклад, коли магістрат забороняв поширення надалі ганебних чуток щодо особи, яка клопоталася про таку заборону.

Отже, можна зробити висновок, що загалом правовий інститут римського громадянства мав підґрунтям визнання його публічною гарантією привілеїв особи, що за своїми якостями гідна користуватися станом індивідуальної волі, котра може бути реалізована у державі.

Висновки

Дослідивши правове становище населення у Стародавньому Римі, можна зробити наступні висновки:

1. Історію Стародавнього Риму почали вивчати ще в античну епоху. Писемність у Римі з'явилася у VI ст. до н.е. Хоч твори письменників, істориків чи пам'ятки народної творчості, які були б аналогічні грецьким поемам "Іліада" й "Одіссея", з цієї ранньої епохи до нас не дійшли, проте збереглися складені на їхній основі історичні твори наступних римських істориків. Це відомі праці Марка Катона Старшого (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), Марка Тулія Ціцерона (II-І ст. до н.е.), Гая Салюстія (І ст. до н.е.), Тіта Лівія (І ст. до н.е. – І ст. н.е.), Корнелія Таціта (І-II ст. н.е.), грецьких істориків Полібія (II ст. до н.е.), Плутарха (І-ІІ ст. н.е.) та багатьох інших.

2. Впродовж тривалого існування – з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. – Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах.

3. Сукупність римських громадян – народ римський – називалася у старовину квіритами – (дітьми бога Квірина). Основною суспільною одиницею був батьківський екзогамний рід, члени роду були пов'язані спільним правом успадкування, мали спільні релігійні свята, спільне кладовище. В ранню епоху рід мав і спільні земельні володіння. Родичі повинні були захищати один одного.

4. Найпершою основною ланкою суспільства був рід. Справи роду вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої статі). Очолював рід виборний старійшина. Разом з майновою і соціальною диференціацією владу в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з середовища яких і обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом патриціями стали називати всіх повноправних римлян – членів 300 родів. Кількість членів роду не була однаковою. У складі роду Фабіїв у VI ст. до н.е., наприклад, налічувалось понад 300 воїнів. Рід Клавдіїв разом з жінками і клієнтами становив майже 5 тис. осіб. Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського населення були ще клієнти та плебеї.

5. Клієнти (з латинської – вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян – так званих патронів.

6. Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. plebs – простий народ, простолюдини). Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку).

7. Розвиток приватної власності, поглиблення майнової нерівності та соціальної диференціації дедалі більше розхитували родоплемінний устрій. Успішні війни з сусідніми общинами давали змогу збільшити кількість рабів, захопити нові землі, трофеї.

8. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни – на повноправних і неповноправних.

9. Перетворення Риму в світову державу зумовило в економіці та суспільно-політичному житті країни суттєві зміни. Ця обставина була предметом гордощів римлян, викликала почуття їх зверхності над іншими народами.

Література

1. Большая Советская Энциклопедия, М., 1980

2. Всемирная история: В 24 т. – Мн.: Литература, 1998.

3. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. М., 2000.

4. Желудков А.В, Буланова А.Г. История государства и права зарубежных стран. – М.: ПРИОР, 2003.

5. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник