Крім повноправних громадян-патриціїв у складі римського населення були ще клієнти та плебеї.

Клієнти (лат. clientis – вірний, слухняний). Вірогідно, ця соціальна верства утворилася, зокрема, з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей. Клієнти перебували в особистій і спадковій залежності від повноправних римлян – так званих патронів. Клієнтів у патрона могла бути необмежена кількість – від декількох до кількох десятків чи сотень. Клієнт діставав від патрона землю, худобу, інвентар, входив у сім'ю патрона на правах молодшого члена, брав участь у релігійних, сімейних і родових обрядах, святах, йшов разом з патроном на війну (проте у війську не служив), був зобов'язаний надавати патрону всіляку моральну і матеріальну підтримку. Клієнти – це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомості. На одруження клієнт повинен був отримати дозвіл патрона. У свою чергу патрон опікував клієнта, захищав його інтереси, честь і гідність, майно та ін.

Відносини між клієнтами, а також між патронами та клієнтами ґрунтувалися на взаємному довір'ї, вірності, закріплювалися звичаями, релігією і законами. У законах XII таблиць порушення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин. Зокрема, у таблиці VIII наголошувалося: "Буде відданий підземним богам" (тобто проклятий) той патрон, який (навмисне) завдасть шкоду клієнтові.

Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. plebs – простий народ, простолюдини). Це населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян за мовою, релігією, звичаями, способом життя (на відміну від клієнтів, котрі вважалися "віддаленими" чужинцями, здалеку). Вони стояли поза сімейною і родовою організацією римської общини патриціїв, не брали участі в зборах общини, не мали жодних політичних прав. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте володіли невеликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укладати угоди, захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську правоздатність. Отож, вони не потребували патронів. Однак їм не дозволялось брати шлюб з патриціями, їх не обирали на жодні громадські посади; вони не одержували частки під час поділу державних чи захоплених у сусідів земель. Це викликало обурення серед плебеїв: адже вони нарівні з патриціями виконували суспільні обов'язки, платили податки, служили у римському війську, захищали вітчизну. Через усю давню історію Риму простежується невпинна боротьба плебеїв і патриціїв. Будь-якою ціною плебеї намагаються зрівнятися у всіх своїх правах з патриціями, які завзято оберігають свою знатність, привілейованість, замкнутість.

Серед науковців з приводу поділу на патриціїв і плебеїв існують різні думки. Деякі дослідники, наприклад, вважають такий поділ наслідком суто економічної диференціації; інші висловлюють думку, що патриції – це етруски, або самніти, котрі підкорили латинян, внаслідок чого завойовники стали патриціями, підкорені – плебеями [19, 228].

Держави у Римі в той час ще не існувало. Але певні органи управління суспільством сформовані достатньо чітко. Розглянемо їх будову.

а) Народні збори. Ранній Рим продовжував ще зберігати риси військової демократії – для розв'язання найважливіших питань, що стосувалися всього населення, скликалися Народні збори. У них брали участь усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Жінки, діти, клієнти, плебеї, чужинці, раби участі в них не брали. Народ збирався по куріях, тому збори називалися куріатними коміціями. На зборах вирішували питання війни і миру, прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та вождя, заслуховували звіти попередніх. Тут же розглядали справи культу, про спорудження нових храмів і громадських будівель. Коміції могли судити громадян, винних у скоєнні тяжких злочинів, розглядали скарги громадян, присуджених до смертної кари, затверджували усиновлення та заповіти.

Рішення приймалося за більшістю голосів. Але голосування відбувалося не так, як у Греції (скажімо, в Афінах, де кожен голосував особисто, сам за себе). Тут голосування проводили у куріях, яких налічувалося 30. Кожна курія мала один голос. Для цього кожна курія збиралася окремо і за більшістю голосів приймала рішення, яке потім на зборах від імені курії висловлював її старійшина.

б) Цар (вождь) – рекс (rex). Очолював римський народ цар. Посада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на Народних зборах, очевидно, пожиттєво. В урочистій обстановці у супроводі певних обрядів його "вводили у посаду", надаючи від імені народу вищу владу (imperium). Народні збори в будь-який момент могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Зовнішні відмітні знаки царя – пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зі слонової кістки – так зване курульне крісло. Попереду царя завжди йшли ліктори (охоронці) зі зв'язаними пучками пруття на плечі, куди була встромлена сокира. Майже всі ці ісигнії, тобто відзнаки верховної влади, запозичені в етрусків.

Рекс найперше вважався воєначальником, верховним жерцем, суддею. Він здійснював поточне управління суспільством, розв'язував різні суперечки, конфлікти тощо. Межі його влади визначали звичаї. Він не був самодержцем, не мав необмеженої влади. Над ним стояли Народні збори, а нарівні з ним – сенат. Отже, рекс не міг