Відповідно до цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння, а також (що дуже важливо) політичні права. Плебеї фактично були прирівняні до патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, правове становище людини в суспільстві стало визначатися не за походженням чи знатністю, а за майновими ознаками (землею).

Римська армія також будується залежно від класифікації на розряди. Кожен з п'яти розрядів повинен виставляти певну кількість військових одиниць – сотень (центурій) і мати певний вид озброєння. У ті часи воїни озброювались за власний кошт. Перший розряд, наприклад, повинен був мати повне озброєння: шолом, круглий щит, поножі, панцир (усе з бронзи), меч і спис, Другий розряд – все те ж, окрім панцира; третій – те, що перший, окрім панцира і поножей. Четвертий мав на озброєнні лише списи і дротики; п'ятий – луки і пращі. Воїнів у кожної центурії поділяли на дві частини – молодшу (від 17 до 45 років) , яка призначалась для бойових походів, і старшу (від 46 до 60 років), котрі виконували гарнізонну службу.

Найбагатші громадяни, земля яких оцінювалася понад 100 тис. асів, виставляли 18 центурій вершників, які повинні були служити у війську на конях (кіннота). Коней їм давали за громадський кошт, але утримували вони їх за свій рахунок.

Окрім того, було утворено ще дві центурії ремісників та дві музикантів. Найбідніші громадяни, які не мали свого майна, не входили до жодного із розрядів і дістали назву пролетарії (лат. proles – потомство, оскільки крім дітей, у них нічого не було).

Отже, всього налічувалось 193 центурії. Центурії були не тільки військовими, а й політичними одиницями. Сходячись на збори, громадяни відтепер шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії – центуріон. Першими голосували вершники, потім громадяни І розряду тощо. Вони разом мали 98 центурій, тобто забезпечену більшість голосів у Народних зборах. У випадку одностайності голосування цих центурій інших уже не було потреби запрошувати до голосування. Якщо ж траплялися розбіжності голосів вершників і І розряду, то запрошували до голосування II розряд, і т.д. Як пише римський історик Тіт Лівій, до участі в голосуванні останніх розрядів справа майже ніколи не доходила. Центуріатні збори незабаром стали основними в суспільстві.

Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, перепис населення, розподіливши його за розрядами. За свідченням Тіта Лівія, було переписано 80 тис. громадян. Тим, хто ухилявся від перепису, згідно зі законом, загрожували рабство або смерть [19, 232].

Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі поселення римського народу, поділивши їх на територіальні одиниці – триби (не плутати їх з попередніми трибами-племенами). Цих триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських. У територіальну трибу зачисляли всіх римських громадян, які мешкали в даному окрузі. Триби проводили свої Народні збори. У трибах проводили набір війська і стягували податок на військові цілі.

Кінець царського періоду. Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи нового поділу суспільства – не за родовою ознакою, знатністю, походженням, а за майновим і територіальним принципами. Зміцнення Риму внаслідок проведення реформ, консолідація населення, послаблення боротьби патриціїв і плебеїв забезпечило йому провідну роль у латинському союзі міст, а незабаром – в усій центральній Італії.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в Римі встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще деякий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіальному і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагатися рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демократія як форма організації влади в період існування і розкладу родоплемінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ С.Туллія царської влади (рек-са). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який правив Римом після смерті Сервія Туллія ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (приблизно в 510-507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період.

Замість царя вища світська влада у сфері управління була вручена двом магістратам –