Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусідами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситуацій, розширюючи свою територію, приумножуючи населення за рахунок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі Рим довго воював з етрусками, на сході та півдні – з іншими латинськими племенами (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих племен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Молода Римська республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священних гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму [19, 234].

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. Плебеї продовжують домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, патриції володіли кращими землями та ін. Плебеї чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту покинули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) -- своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів – Законів XII таблиць. Плебеї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років; 2) кожному громадянинові дозволено володіти ділянками землі з громадського (державного) поля не більше 500 югерів (югер = 0,25 га); 3) відновлено владу консулів, яка була під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і встановлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат.

У 326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, нарешті, 287 р. до н.е. за диктатора – плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують схвалення сенату.

Так у загальних рисах закінчилась боротьба плебеїв за зрівняння у всіх правах з патриціями. Саме ця боротьба і призвела до швидкого розкладу родоплемінного ладу, прискорила процес утворення держави в Римі.

2.2. Поділ римського населення періоду Республіки VІ-І ст. до н.е.

Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни – на повноправних і неповноправних.

Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія Туллія. Його вплив ґрунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці членів одного і того ж роду. Деякі роди дотримувались певної політичної лінії, зокрема Фабії виступали як непримиренні супротивники вузькокласової аристократичної політики; для Еміліїв характерною була політика компромісу з плебеями. Видатні діячі знатних родів домагались обрання на вищі посади своїх родичів та осіб, котрі перебували з ними у клієнтських зв'язках.

В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються впливові плебейські династії, політика яких нагадує політику патриціанських родів. У ІУ-ІП ст. до н.е. значний вплив мають роди-династії Ліцініїв, Лівіїв, Генуціїв. Інколи дуже високі пости (консулів, диктаторів) обіймали інші видатні люди, не пов'язані з патриціанською чи плебейською знаттю (наприклад, Маній Курій Дентат), але це, швидше, було винятком, аніж правилом [19, 238].

Римська знать була тісно пов'язана з аристократичними родами латинських і деяких інших італійських народів. У ранню епоху сабінські та деякі латинські роди увійшли до складу римського патриціату. Але рід Клавдіїв був, очевидно, останнім, що удостоївся цієї честі. З середини V ст. до н.е. і далі латинські, а потім інші італійські роди залічували тільки до римського плебсу. Однак і тут траплялися винятки.