Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю вже не розрізнялися – плебеї також були повноправними громадянами Риму.

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або "нобілі"(nobillias). Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом. Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн. сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан – вершники, проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях, мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

Категорію неповноправних громадян становили, як відомо, вільновідпущеники. Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.

Чужоземці. У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом. Чужинця вважали потенційним ворогом, і тому його можна було безкарно вбити або перетворити у раба. Це положення у давнину випливало із замкнутості общини, із специфіки родоплемінних відносин і було характерним не тільки для римлян, а й для багатьох інших народів, коли зв'язки общин між собою були нерозвиненими, обмін і торгівля слаборозвинені, общини жили відокремлено. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у життя в категоричній формі – не всіх чужинців повністю позбавляли прав. З найдавніших часів, зокрема, визнавались деякі права за латинами – найближчими сусідами римлян. У подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців щораз більше пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона визнавалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, групою чи народом. Безправне загалом положення чужоземців було виразом привілейованого становища римлян як завойовників інших народів чи племен.

Поступове пом'якшення цього положення в роки пізньої республіки та імперії пояснюється головно розвитком виробництва, розширенням ринків збуту і випливаючої з цього інтенсифікації торгівлі – внутрішньої і зовнішньої. Ринкові відносини зумовили необхідність удосконалення форм і засад їх правового регулювання, створення відповідної правової основи. Договірні відносини між громадянами і негро-мадянами вимагали хоч би деякої правоздатності останніх.

Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у встановленні для них інституту "гостинності". Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужинцями (котрі теж діяли через своїх патронів). Його права охороняли як звичаї (потім – закони), так і релігія. Зокрема, у Законах XII таблиць записано: "Хай буде проклятий патрон, який причинить шкоду клієнту" [19, 240].

Отже, зміцнення торговельних контактів римлян з ближчими і далекими сусідами поряд з іншими причинами сприяли виникненню інституту "гостинності" та збереженню інституту клієнтели. З подальшим розвитком господарського життя повна або неповна правоздатність починають визнаватися за цілими категоріями негромадян.

Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність чужинців. Правове регулювання цього питання йшло шляхом установлення певної правоздатності окремих осіб чи їх категорій. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негромадян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини.

Латини. Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст – общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право майнової правоздатності, право виступати в суді, іноді право на шлюб з римлянами, проте вони не брали участі у політичному житті Риму.

Згодом спеціальне право надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське громадянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.

Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жителям інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій,