заставу землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганнібала, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спалювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все незаможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, що мали відповідний земельний ценз (для внесення у розряди) в III-II ст. до н.е. почала зменшуватись. Зокрема, згідно з показниками проведеного в 164 р. до н.е. цензу кількість рівноправних громадян становила 337452; у 159 р. до н.е. – 328316; у 147 р. до н.е. – 322000; у 136 р. до н.е. – 317993. Процес розорення селянства був описаний й істориками Стародавнього Риму, зокрема Аппіаном.
Основна маса розорених селян через особливості рабовласницького способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувалася допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат становив значну частину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розоренням селянства зростали пролетарські верстви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які проступки, заворушення, розбої. Головне гасло їхнього життя було "хліба і видовищ!"
Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів – багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізнялися старі патриціанські роди – Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. їм не поступалися багатством і впливом окремі плебейські роди – Лівіїв, Семпроніїв і, особливо, Цециліїв, Метеллів. Саме з представників таких родів комплектувався тоді сенат. З кінця III ст. до н.е. доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для представників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випадках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди.
Представники нобілітету поділялися на різні угруповання – своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої політики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здобуття вищих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціальних намісників тощо [19, 276].
Окремі сімейства і роди утворювали коаліції, закріплюючи політичні союзи династичними шлюбами, взаємно підтримували один одного, коли кого-небудь з них притягали до відповідальності.
Колишня простота у побуті, одязі, невибагливість змінюються надмірною розкішшю. Будинки обставляють дорогими меблями, виробами мистецтва, скульптурами, столи сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг, взуття виготовляють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами. Знатні сімейства дуже дбали про свій престиж: в очах громадської думки велике значення мали давність роду, наявність знаменитих предків. З цією метою нерідко фамільні записи фальсифікувались, кількість знатних предків збільшувалась, з'являлися герої, яким приписували фантастичні подвиги. Стало престижним мати воскові зображенні предків, які зберігалися у парадній частині дому. В будинках знаті товпилися численні клієнти, котрі супроводжували свого патрона, голосували за нього на виборах, агітували за нього, захищали.
Економічною основою могутності нобілітету було велике землеволодіння: землі власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Оскільки за законом Клавдія 218 р. до н.е. сенаторам було заборонено займатися торгівлею і промислами, то землеволодіння, дорогоцінні метали, мистецькі вироби стали тими формами капіталовкладень, які набули поширення серед нобілітету.
Разом зі зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове господарство, створюються пасовища для худоби. У зв'язку з дешевизною хліба площі орних земель скорочуються. Виробництво сільськогосподарських культур в Італії невпинно падає.
Водночас поступово зміцнюються позиції незнатної верхівки плебсу – вершників (не плутати з центуріями вершників часів реформи Сервія Туллія).
Після заборони сенаторам-нобілям займатися комерційною діяльністю саме ці вершники зосередили у своїх руках велику торгівлю і фінансові справи. Отож, вершники поступово перетворюються у торговельну і фінансову знать. Під їх контролем перебували й різні відкупи, серед яких особливе місце мали відкупи провінційних податків. Для цього створювалися спеціальні відкупні товариства, до яких могли належати й люди середнього достатку. Всі члени товариства вносили свій пай і відповідно до нього одержували прибутки. Головну роль у цих товариствах виконували вершники. Членів цих товариств називали публіканами. Стягаючи в провінціях з населення податки, вони чинили при цьому різні зловживання, вдавались і до лихварства: якщо у платників податків не було коштів, публікани давали їм необхідну суму в позику (під відсотки).
Зовнішня торгівля теж опинилася під контролем вершників. Багатство та вплив їх все більше зростали. Вони й у Римі в широких масштабах стали займатися лихварськими операціями, набували землі як в Італії, так і за її межами.
З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто між ними відбувалися конфлікти. Зокрема, вершники почали брати активну участь в антисенаторських коаліціях, які виникали в міру поглиблення соціальних суперечностей у другій половині II ст. до н.е. Пояснюється це тим, що сенатори-нобілі, володіючи величезними маєтками й землями, через сенат і магістратуру ще й управляли державою, визначали основні напрями її внутрішньої і зовнішньої політики, а вершники, тримаючи під контролем торгівлю та фінанси, тобто володіючи дуже серйозними економічними позиціями, не мали реальної політичної влади.
Однак не суперечності між нобілями і вершниками були на той час у Римі основними. Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між великими (нобілями) й дрібними (селянами) землевласниками та нездоланні протиріччя між рабовласниками