РЕФЕРАТ:

на тему:

Повстання в Польщі 1830-1831 рр.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об'єднання її розрізнених, частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти. Однак слід пам'ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов'язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план, їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію суспільних відносин. Строкатість складу учасників польського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти, так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення. Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821— 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останнього — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд розгромив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників підготували грунт для національно-визвольного повстання 1830—1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Бисоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. Увечері 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання — Листопадове) озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства П. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варшаві — великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана П. Висоцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік казарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. 30 листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками російського уряду дотримуватись Конституції Королівства Польського. Воно розпочало переговори з намісником, але припинило їх під тиском відродженого Патріотичного товариства. За сприяння вищих кіл польського суспільства, які утворили Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 грудня диктатором повстання в Королівстві проголосили командувача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хлопицького. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків вимоги: розширення Королівства за рахунок приєднання Литви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання конституції. Однак Микола І зажадав беззастережної капітуляції.

8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські повноваження. 25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну маніфестацію на знак ушанування пам'яті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тимчасовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під командуванням генерала І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сторін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники