РЕФЕРАТ
на тему:
Польсько-литовські відносини. Люблінська унія 1569 р.
У XVI ст. в Польському королівстві тривав розвиток станово-представницької монархії. Король, не знайшовши підтримки з боку міст, мусив поступитися частиною своєї влади дворянству. Діставши протягом двох попередніх століть від короля широкі повноваження, магнати й шляхта тепер досягай майже цілковитого суверенітету. Проте в короля ще залишалися вагомі важелі влади: він вважався верховним суддею і проводив зовнішню політику, був розпорядником державного майна, призначав і звільняв сановників (хоча усунути їх із посади можна було тільки за державну зраду). Лише король міг скликати сейм, постанови якого набували чинності тільки за його підписом. На власний розсуд король міг видавати лише такі едикти, які не обмежували чинні дворянські привілеї. Усі королі Ягеллонської династії вважалися виборними, проте це не завадило їй правити вже друге століття. Заради збереження унії з Великим князівством Литовським польська верхівка незмінно висувала на краківський престол великого князя або, як у випадку з Яном Ольбрахтом, королем ставав його рідний брат. Оскільки великокнязівський титул успадковувався, то виборність королів з династії Ягеллонів була скоріше номінальною.
За правління третього з синів Казимира IV — Сигізмунда І Старого (1506—1548) — відносини між королівською владою і можновладцями загострилися. З 1520-х років у польському суспільстві розгорнулася боротьба за "екзекуцію майна" — тобто за повернення королівських земель, які попередники Сигізмунда І роздали у власність або під заставу майна магнатам. У разі проведення цієї реформи матеріальне становище знаті безперечно погіршилося б, проте доходи з повернених земель мали поповнити державну скарбницю. В урядових проектах навіть пропонувалося запровадити постійне оподаткування всіх дворянських маєтків, щоб на зібрані кошти замість посполитого рушення утримувати регулярну армію. Однак усі урядові проекти сейм відхилив. Шляхта побоювалася, що реформа посилить владу короля і він, за наявності регулярного війська, почуватиме себе надто незалежно. Проте рух за "екзекуцію" тривав. Його прихильники вимагали оздоровлення системи державного управління й судочинства, створення нового зводу законів, оподаткування церковних земель, розмежування повноважень церковних і світських судів тощо.
Новим приводом для конфлікту між королівською владою і шляхтою стало обрання майбутнім монархом і коронація у 1530 р. сина Сигізмунда — десятирічного Августа. Сигізмунд І і його дружина — італійка Бона Сфорца — розраховували, що обрання наступника престолу за життя короля стане реальною передумовою запровадження спадкової монархії. Однак коронація "молодшого короля " за життя батька викликала гостру критику з боку шляхти. У 1537 р. під Львовом зібралось шляхетське ополчення, яке виступило проти незаконних дій монарха. Сигізмунд І змушений був уточнити загальні принципи виборів самодержця, якого до цього часу обирав тільки сенат. У майбутньому вибори нового короля мали відбуватися тільки після смерті попереднього й у них могла брати участь уся шляхта.
Ідеї Реформації уже в 20—30-ті роки XVI ст. проникають до Польщі та Великого князівства Литовського. В містах Королівської Пруссії та Великої Польщі поширилося лютеранство, а серед шляхти Малої Польщі та Литви - кальвінізм. Реформаційні ідеї в Польщі доповнювалися такими вимогами: підпорядкування католицької церкви королю; використання державою церковного майна; оподаткування духовенства й скасування церковної десятини; незалежність короля від папи Римського та невтручання Римської курії у справи польської католицької церкви тощо. З середини ХVІ ст. в королівстві поширилося аріанство, прихильники якого ("польські брати") виступали проти основних догматів християнства.
Ані суворі королівські едикти, ані судові процеси проти прихильників Реформації не змогли припинити поширення протестантизму. Навіть більше, прихід до влади Сигізмунда II Августа (1548-1572), котрий ще за життя свого батька Сигізмунда І підтримував тісні стосунки з діячами реформаційного руху, посилив надії на зміни. У 1562—1563 рр. у Петркові за підтримки короля сейм скасував церковну юрисдикцію. З цього часу шляхта звільнялася від сплати десятини, могла вибирати віросповідання (лютеранство, кальвінізм тощо), а відлучення від католицької церкви фактично втрачало сенс.
Водночас на сеймі 1562—1563 рр. шляхті вдалося послабити майнове становище магнатів. Після ухвалення сеймом рішення про "екзекуцію майна" всі передані під заставу або подаровані (після 1504 р.) королівські землі магнати мали повернути. Передбачалася також фіскальна реформа, що стосувалася держателів королівських маєтків. Надалі вони мали отримувати тільки п'яту частину щорічного прибутку, а решта надходила до державної скарбниці. До того ж четверта частина цих коштів ("кварта") призначалася на утримання найманого ("кварцяного") війська.
Домігшись бодай часткового задоволення своїх вимог, шляхта почала поступово відходити від протестантизму й повертатися до лона католицької церкви. Водночас польський католицький клір перейшов у рішучий наступ на прихильників Реформації, чому сприяли постанови Тридентського собору 1563 р., спрямовані проти протестантів. В авангарді контр-реформаційного наступу були єзуїти, які з'явилися в Польщі в 1564 р.
Зміни у внутрішньому житті країни позначилися й на зовнішній політиці. У 1526 р. до королівства було приєднано останню з мазовецьких земель — Варшавську. Місто Варшава поступово перетворюється на важливий державно-політичний центр, а наприкінці XVI ст. стає столицею Польщі.
Після завершення у 1521 р. війни між Польщею і Тевтонським орденом, магістр ордену Альбрехт Гогенцоллерн прийняв лютеранство й утворив світську державу — герцогство Пруссію, яка, згідно з Краківським трактатом 1525р., вважалася спадковим васалом польського короля, хоча ця залежність була скоріше формальною.
Інакше вчинив західнопоморський князь Болеслав X Великий, який у 1519 р. проголосив себе васалом Священної Римської імперії. Ще раніше, у 1508 р., король Сигізмунд І відмовився від будь-яких претензій
