Польща не використала можливостей, що виникли внаслідок унії з Чехією і Угорщиною для боротьби з Османською імперією, першу війну проти якої спровокував невдалий похід короля Яна Ольбрахта (1497 р.) в Молдавію. Восени 1498 р. турецькі війська прорвалися вглиб королівства, і тільки ранні морози змусили їх до відступу. Загибель короля Людовіка в битві з османами під Мохачем у 1526 р. залишила спустілими чеський і угорський трони, що призвело до гострої боротьби між Австрією і Портою за угорську корону. Польща у цьому конфлікті намагалася дотримуватись нейтралітету. Урешті-решт перемогла проавстрійська орієнтація, й замість чесько-угорського союзу, що існував з кінця XV ст., в центрі Європи утворився троїстий політичний блок під зверхністю Габсбургів. Польща погодилася на входження Сілезії до складу австрійської монархії. У свою чергу Австрія обіцяла надати підтримку Польщі у війні з Московською державою.

Московське царство в середині XVI ст. значно зміцнило свої міжнародні позиції. Після підкорення татарських ханств — Казанського й Астраханського — основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя Івана IV став вихід до Балтійського моря. Головною перепоною на цьому шляху був Лівонський орден. Згідно з укладеним у 1554 р. договором, Лівонія протягом 20 років зобов'язувалася не укладати союзів з Литвою та Польщею. Однак під загрозою вторгнення

Річ Посполита в другій половині XVI ст.

1 — кордони Речі Посполитої та залежних від неї земель; 2 — кордони між Річчю Посполитою і Великим князівством Литовським до Люблінської унії 1569 р.; З — кордони між Річчю Посполитою і Великим князівством Литовським після Люблінської унії 1569 р.; 4 — кордони західних польських земель, відірваних від Польщі в ХІІ-ХІУ ст.; 5 — території васалів Польщі; 6 — землі, загарбані Річчю Посполитою під час Лівонської війни.

100-тисячного польсько-литовського війська, яке в 1557 р. за наказом короля Сігізмунда II Августа зосередилося на кордонах ордену, лівонський великий магістр Г.Кеттлер порушив свої зобов'язання перед Росією й уклав союз із Литвою і Польщею, спрямований проти Москви. Це стало однією з причин початку затяжної і виснажливої Лівонської війни (1558—1582). Уже в 1561 р. орден припинив своє існування, а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівства Литовського і Польщі.

Прагнучи розширення своїх прав, дворянство та рицарство Великого князівства Литовського вже тривалий час із неприхованою заздрістю поглядали в бік Польського королівства. Проте литовські магнати добре усвідомлювали, що у випадку об'єднання з Польщею їм доведеться поступитися не тільки владою, а й певною частиною своїх земельних володінь на користь польських дворян і феодалів, й тому виступали проти об'єднавчих тенденцій. Проте Лівонська війна, що точилася на північних кордонах Литви, стала ще одним вагомим аргументом на користь встановлення тісніших зв'язків із Польським королівством.

У червні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі в Любліні Сигізмунд II Август пообіцяв литовсько-руському дворянству зрівняти його в правах з польською шляхтою, а також запевнив, що в разі об'єднання з Польщею Литва може розраховувати на її підтримку у захисті своїх східних кордонів. Водночас під владу польського короля мали перейти Підляшшя, Віденське, Брацлавське, Подільське та Київське воєводства. Литовські магнати визнали рішення сейму й 1 липня 1569р. був підписаний акт Люблінської унії, згідно з якою Польське королівство та Велике князівство Литовське утворювали єдину Річ Посполиту. Нове державне утворення очолювали єдиний монарх і спільний сейм, проводилася спільна зовнішня політика, об'єднувалися грошова й митна системи. Водночас обидві країни зберігали власну адміністрацію, скарбниці, військо, суд.

Невдовзі після укладення Люблінської унії Сигізмунд II Август помер. Він був останнім із чоловічих представників династії Ягеллонів, а тому польський трон звільнився. На виборах ("вільній елекції"), що відбулися у Варшаві в 1573 р., королем було обрано французького принца Генріха Валуа. Однак, перш ніж посісти польський трон, Генріх дав обіцянку й заприсягнувся в тому, що відтепер короля обиратиме шляхетський стан усієї Речі Посполитої, а титул "спадковий король " ніколи не вживатиметься, що видання законів і вирішення питань про війну й "посполите рушення" стане прерогативою сейму, який скликатиметься кожні два роки. Між сеймами мала діяти обрана постійна рада у складі 16 сенаторів при королі, без дозволу якої він не міг прийняти жодного рішення. Окремий пункт обіцянок короля, відомих як "Генріхові артикули", стосувався свободи віросповідання. Крім усього іншого, в "Артикулах" наголошувалося, що у випадку порушення королем законів, піддані Речі Посполитої мають право на опір.

Генріх Валуа був королем Речі Посполитої лише п'ять місяців. Після смерті свого брата — короля Франції Карла IX — він таємно виїхав до Парижа, де незабаром посів французький трон. Наступним королем був обраний (лише через півтора року) трансільванський князь Стефан Баторій (1576—1586), за правління якого Річ Посполита змогла досягти перелому в ході Лівонської війни на свою користь. Згідно з Ян Запольським перемир'ям 1582 р. Польща залишила за собою Лівонію і Полоцьку землю. Однак передчасна смерть Баторія спричинила чергове міжкоролів'я й смуту.

Добра пам'ять про Ягеллонів виявилася в обранні на трон сина шведського короля й сестри Сигізмунда II Августа — Сигізмунда Вази (1587—1632), а згодом його синів, котрі правили Річчю Посполитою вже в наступному столітті.

ЛІТЕРАТУРА

Длугош Ян. Грюнвальдська битва. Москва, 1962.

Дневник Люблинского сейма 1569. Санкт-Петербург, 1863.

Дыбковская