ідеї в понятті ренесансного государя як ідеального володаря, що керується інтересами всіх станів для загального блага і реалізовує свої устремління абсолютного правителя. Звідси підвищений інтерес польської культури до символіки влади, її репрезентативних функцій, самих носіїв влади і дворянської гідності. Людина в польському Ренесансі – це незалежна особа, політично і економічно активна, головною метою якої стає особове твердження, що критично відноситься до суспільних явищ, одночасно повна відчуття власної гідності, що доходить до гордовитості, й іронічна, схильна до сміху і грубого жарту, широка за вдачею, що тільки починає відкривати глибину і складність людських відчуттів, їх витончений вираз, особу, для якої суспільна саморепрезентація важливіша за внутрішній світ [14].
Пишні і урочисті церемоніали при дворах короля і магнатів і розвиток портретного мистецтва, включаючи численні літературні біографії і автобіографії, стали виразом специфіки людської особистості в польській культурі.
Новий художній стиль якнайкраще відповідав соціальним амбіціям шляхти. Тому ренесансна художня культура в Польщі набула особливо пишних форм, як то архітектура палаців і замків або ораторське мистецтво делегатів сейму і релігійних проповідників. Зовнішнє, урочисте, пишно-декоративне приховувало в собі дійсно глибокий внутрішній оптимізм і життєву силу польської шляхти. Критика політичного стану країни і вдач її жителів ніколи не набувала характеру трагічного відкидання. Поляки віддавали перевагу класичним риторичним фігурам, нехай вельми експресивні, але такі, що залишалися в рамках урочистого красномовства навіть тоді, коли йшлося про справжні і майбутні біди держави. Скорботність в польській ренесансній культурі виявилася лише в жанрі надгробків, надзвичайно поширеному. Культ смерті, в цілому властивий католицькій культурі, в польських надгробках поєднувався з підкресленою соціальною репрезентацією покійного, з особовим началом (портретність) і християнським оптимізмом. У фігурах покійних немає ніякого трагічного пафосу або відчаю, немає холоду смерті і натуралізму фізіології розкладання, немає символіки протистояння світу тлінного і світу вічного. Фігури зображають людей, що в якомусь напівсні сперлися ліктем на руку, як би тимчасово відпочивають в очікуванні труби архангела, що сповіщає воскресіння мертвих. Тому не відчаєм і скорботою по скороминущому життю, а спокійним очікуванням радості вічної віє від польських надгробків, в основу яких покладена схема, створена для надгробка Сигізмунда I.
Польський Ренесанс віддав належне плотським радощам життя. Вино, жінки і любов, а також полювання і світські задоволення були оспівані в звучних віршах і прозаїчному керівництві. Праці і дозвілля сільського шляхтича також знайшли своїх співаків, що наставляли провінційне дворянство. Живі картини народного побуту, міських удач, усілякі казуси і інші реалії цікавили польських авторів, але не стільки самі по собі, скільки як ланки в концепції критичній і моралізаторській. Середньовічне мораліте, посилене протестантською етикою, міцно утримувалося в польській культурі. Література засуджувала характерні для суспільства вади: пиху, жадність, жорстокість, зухвалість, похіть, обжерливість і пияцтво [14].
Таким чином, історично культура Польщі в епоху Відродження пройшла шлях звільнення від готичних середньовічних рис в другій половині XV – початку XVI ст. до розквіту чисто ренесансних форм у середині XVI – початку XVII ст. Італійський імпульс привів до швидкого розквіту літератури, політичної думки і архітектури, що успішно синтезували в собі європейське і специфічно польське. У польській культурі епохи Відродження європейське і місцеве не є опозицією високого і провінційного, підкреслено національне орієнтується на загальне, не бажаючи мислити себе поза контекстом європейської культури. Кипіння політичних пристрастей лише сприяло інтенсифікації культурної творчості, що дала в XVI ст. явища нескороминущого значення.
Розділ 2. Польська література епохи Відродження
Епоха культурного підйому, пов'язаного з розвитком гуманістичних і реформістських ідей, починається на польських землях з другої половини XV ст. Носіями гуманістичних ідей у Польщі були не лише представники тих кіл суспільства, що були зв'язані з міською культурою, а й передові представники шляхти, яка спиралась на гуманістичні ідеали у своїй боротьбі з католицькою церквою за економічні і політичні права. Еразм Роттердамський, який мав у Польщі друзів і учнів, одному з них – польському історику І. Децію – писав: "Я вітаю польський народ, який колись вважався варварським, але який сьогодні досяг такого розквіту в науці, праві, релігії, звичаях, а також в інших галузях, що далеко відійшов від варварства і може позмагатися з першими і найбільш культурними народами" [22].
Розвиток польської культури XV – початку XVII ст. був усестороннім, він охоплював архітектуру, образотворче мистецтво, музику, науку. Варто назвати лише художні шедеври Віта Ствоша (1445-1523), плеяду видатних учених, що працювали у Краківському університеті (заснованому в 1364 p.), в ньому навчався і геніальний М. Коперник (1473- 1543), і автор монументального дослідження "Історія Польщі" Ян Длугош (1415-1480) і т. п.
Література цього періоду в Польщі була латинськомовною, а від XVI ст. поряд із латинською широкого розвитку в літературному процесі набула польська мова.
Одним із перших польських поетів-гуманістів, який створив латинською мовою видатні взірці поезії, був Гжегож з Саноку (близько 1407-1477) – філолог і філософ, професор Краківського університету, чудовий знавець античної літератури, один із творців гуманістичного гуртка в Польщі. На жаль, його твори не дійшли до нас, але, за свідченнями сучасників, вони мали значну художню цінність. Про це довідуємося, зокрема, з його біографії, написаної вигнанцем із Риму, який знайшов притулок у Львові і Кракові – Філіпом Буаноккорсі Келимахом (1437-1496).
Гуманістичні ідеї завозила в Польщу молодь, яка навчалася у Падуї, Римі, Ферарі, Павії. Радянський учений І.М. Голеніщев-Кутузов зазначив, що в Європі XV-XVI ст.,