Плачте ріки слов'янські, дерева зеленоволосі,

Плачте землі сарматські, – ніяк мої сльози

Не течуть, пересохли, забракло ридання,

Сил не стало, застрягли у горлі зітхання...

Помер Ян Кохановський...

(Жалобні вірші на смерть Яна Кохановського", переклав М. Москаленко)

Ці строфи відомого польського поета-гуманіста XVI ст. свідчать про ту велику пошану, яку заслужив Ян Кохановський у своїх сучасників і однодумців. Помер Ян Кохановський у Любліні.

Творчість цього письменника мала великий вплив на розвиток літературного життя в Польщі. Я. Кохановський, за словами радянського вченого В.Б. Оболевича, "перший заставив відчути силу слов'янської поезії, змагаючись з західноєвропейськими корифеями епохи Відродження"

Оцінюючи значення поезії Я. Кохановського для польської і європейської поезії, М. Бажан писав: "Геній Кохановського, його народність, патріотизм, його людяність, ставши могутнім стимулом для розцвіту польської літератури, вплинули на процес розвитку культур народів усього слов'янського світу"

Значним досягненням польської, літератури XVI-XVІІ ст. була творчість Себастіяна-Фабіяна Кльоновича (близько 1545-1602), Шимона Шимоновича (1558-1629), Вацлава Потоцького (1621-1696) та ін.

Себастіян Кльонович відомий як автор поем. У 1595 р. він написав польською мовою поему "Фліс" (Сплав лісу), в якій змалював життя, побут та звичаї польського народу. Латинською мовою поет створив "Роксоланію" (1584) – поему про життя Західної України. Уривок з цієї поеми переклав українською мовою Іван Франко ("Старий Львів"):

З руських усіх городів піднімається вище над другі

Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів.

Радуйся, пристане праці і захисте смілої думки,

Віри старої красо, щирий поклін мій тобі!..

Славний осідком святим і прекрасними вежами славний,

Баштами ти і валом, мурами й замком міцним,

Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно

Замок, що геть навкруги здалека видно його...

Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих,

Об гребенясті дахи б'ються і плачуть вітри...

(Переклад І. Франка)

Визначним поетом польського Відродження був Шимон Шимонович. його поетична книга "Ідилії" (1605) принесла йому заслужену славу. В ній поет роздумує над соціальними проблемами, зокрема над становищем селян-кріпаків. В ідилії "Женці" зображена тяжка праця селян, яких у літню спеку з ранку до вечора підганяє на панському полі староста:

Не баріться, жніть! – раз у раз волає,

Хоч би й три поти зійшло, та він не зважає...

В ідилії "Калачі" поет яскраво і емоційно передає тугу нареченої, її мрії про родинне щастя.

Останнім видатним представником гуманізму в польській літературі був Вацлав Потоцький, твори якого виділяються особливою сатиричною загостреністю. Сам шляхтич, В. Потоцький негативно ставився до привілеїв, якими була наділена шляхта. З гіркотою і болем писав він про долю селянина-кріпака. В. Потоцький вірив, що якби польські селяни мали зброю, то разом з українськими кріпаками вийшли б на бій проти панів. Він гнівно засуджував духовенство і феодалів, які паразитично наживались на мозольній праці селян:

...Мучишся задля дітей, в полі вирощуєш жито.

Святий супокій ксьондзам: не орють, а хліб у хаті,

Не женяться, а нівроку – мають дітей нежонаті.

("До господаря", переклад В. Лучука)

Поет глибоко співчував простим людям ("Війна людей не родить", "Природа у всіх однакова", "Десятини" та інші твори) [22].

Найбільшим твором В. Потоцького є поема "Хотинська війна" (1670), в якій поет детально і правдиво передає картини бою слов'янського війська проти турків.

Талант В. Потоцького особливо проявився в ліричних жанрах – елегіях, панегіриках, епіграмах (збірник "Сад фрашок", 1672-1694; "Моралія", 1688-1696).

Отже, література польського Відродження є визначним етапом у польській літературі, творчість провідних письменників цього періоду внесла помітний вклад у розвиток гуманістичних ідей, в світову літературу і культуру.

Розділ 3. Розвиток освіти, науки і суспільна думка

Завдяки своєрідності внутрішнього устрою Польщі перше місце в гуманітарній сфері зайняла суспільно-політична думка і історіографія. Польське суспільство формувало свою політичну і історичну самосвідомість і демонструвало її навколишньому світу, тим самим заявляючи про своє міцне місце в системі європейських народів. Дійсно, у зв'язку з ослабленням Чехії і катастрофою Угорщини (перемога турок в Мохачській битві 1526 р.) саме до Польщі у середині XVI ст. переходить роль сильної держави Центральної Європи, що грала значну роль в опорі Османській імперії, а також вела активну східну політику. Початок політичному піднесенню Польщі поклала Грюнвальдська битва 1410 р. [14]

Монументальним пам'ятником епохи стала "Історія Польщі" Я. Длугоша (1415-1480), що поєднувала в собі принципи середньовічної хроністики з новими тенденціями: орієнтацією на античні зразки, інтересом до своєї старовини (розповідь про слов'янське язичество), ретельним вивченням письмових джерел і елементами критичного до них ставлення, державним патріотизмом. Длугош затверджував у польському суспільстві почуття гордості своїм історичним минулим. Широку популярність здобув трактат "Про два Сарматія" Мацея з Мехова (1517), де спростовувалися деякі географічні уявлення античних авторів про Східну Європу. Ця праця стала головним джерелом відомостей про Польщу і Східну Європу на Заході. Він витримав 14 видань у XVI ст. Мацей з Мехова закріпив у польській самосвідомості його етноісторичну специфіку, відому як "сарматизм". Він затверджував славне походження поляків від народів старовини ("сарматів"), в той же час дистанціюючись від "варварського" світу "азіатської Скіфії". Тим самим поляки ставали носіями цивілізації в прикордонні культурного і варварського світів. Ці ідеї розвивав М. Кромер у праці "Про походження і діяння поляків" (1555). У ньому вже помітніше критичне ставлення автора до джерел і його прагнення подолати середньовічні схеми історичного викладу.

Для "Хроніки" М. Стрийковського (1582) характерне поєднання фантастичних вигадок з джерелознавчою роботою, коли автор