“Політика холодної війни”
Міжнародне положення СРСР після війни, у якій він переміг ціною великих утрат, було найвищою мірою парадоксальним. Країна була розорена. У той же час її лідери мали законне право претендувати на значну роль у житті світового співтовариства. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний "ефект Сталинграду" як у суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але усе ж співвідношення сил було для СРСР навряд чи не гіршим за увесь час його існування. Так, він покористувався з окупації великої території більшої частини Європи, і його армія займала по чисельності перше місце у світі.
У той же час в області військової технології і США, і Великобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.
Таким чином, у наявності було гостре протиріччя між видимою ситуацією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це положення, що змушувало їх відчувати сильне почуття уразливості, але в той же час вони вважали, що СРСР став однієї з великих держав. Тим самим умикання Радянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великою нестабільністю. У цій ситуації можливі були два підходи: перший припускав зусилля по зберіганню "великого альянсу", створеного в роки війни, і одержання перепочинку для реконструкції і розвитки економіки; другий робив еквівалент військової противаги з придбання "застав безпеки" за допомогою розширення сфери радянського впливу. Ці два взаємовиключні підходи, що припускали протилежні сприйняття "інших", відбивалися в позиціях, що дискутуються в партійному керівництві. Перший, що захищався в 1945 р. групою Жданова-Вознесенського, виходив із традиційної тези про неминучість розвитки в мирний час "межімпериалистичених протиріч", насамперед між Великобританією і США, що дозволили б СРСР звістки, як і в довоєнні роки, витончену дипломатичну гру в багатополюсному світі і перешкоджати утворенню "єдиного імперіалістичного фронту". Другий підхід, підтримуваний Сталіним і Маленковим, виходив із припущень про неминучу кризу, що змете капіталістичну систему, але відсував його прихід у віддалене майбутнє, визнавав існування можливості врегулювання відношень у двухполюсному світі між соціалістичним табором на чолі зі СРСР і імперіалістичним табором на чолі зі США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.
Через деяку пасивність західних держав другий підхід, що безпосередньо виражався в політику придбання "застав безпеки", узяв гору в перші місяці, що пішли за Ялтинської конференцією, мабуть, при особистому сприянні Сталіна, що цілком підтримувало концепцію зон впливу, підбадьореного успіхами в Польщі, Румунії і Чехословаччини і що бажали домогтися остаточного визнання СРСР у якості наддержави.
У умовах усе світу, що більш поляризуєтся, ця політика призвела в наступні роки до утворення блоків, конфронтації, у першу чергу навколо німецького питання, і дійсній війні в Кореї. Після сутичок 1945-1946 р. "холодна війна" ввійшла у свою активну фазу влітку 1947 р., коли світ розколовся на два антагоністичних блоки. Втім, посилення напруженості завжди вміло дозувалося і з однієї, і з іншої сторони в залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу й оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність і навіть боязкість (Сталін визнає це через декілька років) у своїй політика стосовно китайських комуністів у 1945-1948 р., вважаючи, що американці розглядають цей регіон як частину своєї сфери впливу. Ннаткнувшись на тверду позицію США й Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину.
Навпроти, зрозумівши буквально заяву Рузвельта в Ялті про те, що американські війська протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і проявив непохитну рішучість строго контролювати, чого б це ні коштувало, режими, що він створив на своїх східноєвропейських рубежах.
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиною вже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі нової політичної і військової ситуації остаточно визначити основні риси повоєнного світового устрою. Ці питання стали предметом переговорів на Ялтинської конференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані Сталін спритно грав на протиріччях між англійцями й американцями і на довірі, що харчував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше усього на користь СРСР, ряд фундаментальних питань, що насамперед торкаються принципи діяльності ООН, установча конференція якої повинна була відчинитися 25квітня в Сан-Франциско. Радянський Союз, що потребував для себе на всьому протязі попередніх переговорів, що проходили в Думбартон-Окс, про формування цієї міжнародної організації 16 місць (по числу союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РСФСР, Україна і Білорусія).
Він також погодився з американським пропозицією про те, що "ніякий постійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розгляді конфлікту, у якому він бере участь". На думку Рузвельта, радянська позиція "була великим кроком уперед, що буде позитивно сприйнятий народами усього світу". У обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президента, що бажав до кінця довести свій проект ООН, як найважливішого елемента нової рівноваги, реалістичного і мирного, для повоєнного світу, радянська сторона домоглася бажаних результатів майже по всіх інших пунктах:
Східна межа Польщі пройде по "лінії Керзона".
Люблинський комітет, до якого будуть додані "інші демократичні польські лідери в Польщі і за межею", складе ядро майбутнього уряду національної єдності. Цей уряд займеться якнайшвидшою організацією