РЕФЕРАТ
На тему:
Політичний розвиток Польщі наприкінці XIV - в першій половині XV ст. Боротьба з німецькою експансією
Після смерті бездітного Казимира ПІ ко-ролівська гілка Пястів припинила своє існування. Згідно з династичним дого-вором, який уклав Казимир, польський престол посів угорський король Людовік Анжуйський (1370—1382). Зміна правля-чої династії викликала у поляків зане-покоєння. Багатьох лякало іноземне по-ходження монарха. Відверто ворожу позицію щодо нього зайняли великополяни, проте малопольська знать і рицарі підтримали Людовіка й вітали його вступ на польський престол. Під час корона-ції Людовік заприсягнувся, що не допустить зменшення те-риторії або поділу Польського королівства, а також пообіцяв відвоювати відторгнені землі. Згодом він повернувся до Угор-щини, передавши управління Польщею своїй матері Ельжбеті, сестрі Казимира III.
З метою зміцнення позицій нової королівської династії у Великій Польщі Ельжбета здійснила ряд нововведень: заснува-ла спеціальні суди, які розглядали справи щодо повернення шляхті конфіскованих у неї маєтків; надала привілеї деяким велико-польським містам; скасувала митні бар'єри в торгівлі з Угорщиною. Проте ці заходи не могли задовольнити польських феодалів. Тоді в обмін на визнання ними права на польський престол за своїми дочками Людовік на з'їзді представників різних верств польського суспільства, який відбувся в місті Кошице у 1374 р., уклав з ними договір. Ця угода пізніше дістала назву Кошицького пакту, або Кошицького привілею. За надання права на корону одній з його дочок Людовік зобов'язався:
1) звільнити землевласників від усіх державних податків, за винятком плати (у розмірі двох грошів) з кожного селянського лану (порадльне);
2) призначати на земські посади (воєвода, каштелян, підкоморій, суддя) лише місцевих феодалів,
3) не призначати на посади королівських старост іноземців;
4) надавати платню польським рицарям, які братимуть участь у війнах поза межами країни, та сплачувати викуп за дворянина, який потрапить у полон;
5) не зазіхати на всі надані раніше привілеї.
Доба правління Людовіка, який здебільшого опікувався справами Угорського королівства, не була спокійною для Польщі, а його смерть у 1382 р. ще більше загострила становище в країні. Жодна з дочок, які мали успадкувати престол, не досягла повноліття. У країні розпочався період безкоролів'я, що супроводжувався боротьбою за владу між: різними угрупованнями феодалів Великої та Малої Польщі. Нарешті, в жовтні 1384р. у Кракові на польський престол було обрано одинадцятирічну Ядвігу. На Радомському (Великопольща) й Віслицькому (Малопольща) сеймах магнати й шляхта ухвалили присягнути Ядвізі за умови її постійного проживання в Польщі. Всі ці події врешті-решт призвели до скасування польсько-угорської унії.
Пошук виходу з кризи, пов'язаної з визначенням правителя в польських землях, призвів до укладення в 1385р. Кревської польсько-литовської династичної унії. Після прийняття католицтва й одруження з дванадцятирічною Ядвігою польським королем став великий князь Литовський Ягайло (Ягелло), відомий під іменем Владислава II (1386-1434) — засновника Ягеллонської династії.
Кревська унія поклала край нападам Литви на польські північно-східні землі та суперництву за Галицьку Русь. В унії об'єднувалися дві держави з метою дати відсіч небезпечному сусідові — Німецькому (Тевтонському) орденові, який, захопивши польське Помор'я, остаточно відрізав королівські землі від Балтійського узбережжя, гальмував їхній економічний розвиток. Укладення унії підвищувало престиж польської держави як форпосту римо-католицької церкви на сході Європи.
В самому Великому князівстві Литовському ставлення до унії з Польщею було неоднозначним. Двоюрідний брат Ягайла — Вітовт (Вітаутас) — не лише виступив проти унії, а й проголосив себе великим князем Литви. Для боротьби з Ягайлом Вітовт, поступившися Жемайтією (Жмуддю), уклав союз із Тевтонським орденом. Після укладення в 1401 р. нової Віленсько-Радомської унії Вітовт урешті-решт визнав владу Ягайла, за що мав довічно зберегти титул Великого князя. Була досягнута домовленість, що в разі відсутності у Ягайла наступника не обирати польського короля без згоди Литви.
Укладення польсько-литовської унії призвело до загострення відносин із Тевтонським орденом, а згодом і до чергової війни. Приводом для неї стало повстання жителів Жемайтії, які відмовилися сплачувати данину тевтонцям. Воєнні дії розпочалися в серпні 1409 р., коли рицарі захопили північ Куявії та Добжинську землю.
Вирішальна битва між тевтонським і польсько-литовським військами сталася 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом. До складу польсько-литовської армії, очолюваної Ягайлом, входили також руські, чеські й татарські загони. До Тевтонського війська після оголошення хрестового походу приєдналися представники понад 20 західноєвропейських країн. Польсько-литовська армія перевищувала тевтонців кількісно, але мала гірше озброєння. Битву розпочали литовсько-руські полки, які знищили ворожу артилерію й потіснили тевтонське військо. Дальші події на полі бою призвели до поразки тевтонців і загибелі великого магістра ордену Ульріха фон Юнгінгена. В ході війни польсько-литовські війська захопили значні території, підвладні ордену, проте їм не вдалося взяти столицю тевтонців Мальборк. Від остаточного розгрому орден урятували нескінченні чвари між Ягайлом і Вітовтом, а також допомога, що надходила від Римської курії та імператора Священної Римської імперії Сигізмунда Люксембурга.
Згідно з мирним договором, укладеним у лютому 1411 р. в Торуні, тевтони повертали Польщі Добжинську землю, а Литві — Жемайтію; за повернення полонених орден сплачував викуп. У свою чергу, поляки мали повернути ордену всі захоплені ними міста, фортеці та замки. Перемога над тевтонами у Грюнвальдській битві стала для нащадків переможців символом спільної боротьби слов'янських народів проти німецької експансії на схід і сприяла піднесенню престижу Польщі.
Однак після укладення Торунського миру тевтонські рицарі не припинили свої грабіжницькі напади на польські та литовські землі. У 1414 р. на соборі римо-католицької церкви