Проте в соціалістичному русі навіть за умови смертельної небезпеки з боку фашистів і в 20-30-ті роки велись суперечки з теоретичних питань. Відзначимо, що в Європі більш впливовим був реформістський рух. Уже в 1921 р. в соціал-демократичних партіях нараховувалось 8 млн. членів, в комуністичних – 750 тис. членів. Під впливом соціал-демократів було 22 млн. членів профспілок.

Саме цим пояснюється зміна тактики комуністичного руху, суть якої полягала у переході від революційних битв до ”тривалої осади капіталізму”, пошуку союзників в цій боротьбі. Цим пояснюється зміна ставлення до соціал-демократів. Вперше в найбільш повному вигляді це проявилося на третьому конгресі Комінтерну (1921 р.) Ідея єдиного робітничого фронту, яка була висунута на цьому конгресі, почала оволодівати, усвідомлюватися в лівому русі. Однак вона не була, реалізована.

У 1923 р. в Гамбурзі відбувся конгрес Другого Інтернаціоналу і Віденського Інтернаціоналу, на якому обидва Інтернаціонали об’єдналися в Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. З тих пір і аж до розпуску в 1943 р. Комінтерну між ними політична боротьба була більш жорстка, ніж між соціалістами і фашистами.

Таким чином, перша спроба встановлення єдиного робітничого фронту, про яку було заявлено в 1922 р., закінчилась невдачею.

Економічна, політична і соціальна стабілізація в країнах Європи, яка мала місце в 1924-1928 рр., поставила перед правими і лівими соціалістами нові проблеми. По-перше, необхідно було визначитись щодо тривалості стабілізації. Праві соціалісти вважали її закономірним результатом функціонування капіталістичної системи, як доказ подолання протиріч і початок епохи без кризового розвитку капіталізму. Звідси випливав їх курс на посилення реформістських тенденцій у робітничому русі, на пропаганду ідей соціального партнерства, яке в кінцевому рахунку мало замінити вільну конкуренцію соціалістичними принципами плановості виробництва. Результати такої політичної лінії були вражаючими. На виборах в ті роки кандидати від Соціал-демократичних партій набирали до 25 млн. голосів, у т. ч. в Австрії і Швеції – більше 30% голосів, у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Данії більше 20% голосів, у Франції і Фінляндії. Другий Інтернаціонал об’єднував у цей час 36 партій. Лідери соціал-демократичних партій брали участь або очолювали уряди у Великобританії, Німеччині, Швеції, Бельгії, Данії. Вони вважали, що це і є єдиний шлях у демократизації парламентської системи, вершиною якої мав стати коаліційний уряд з буржуазними партіями, або навіть однорідний соціалістичний уряд. Саме цим можна пояснити причини заперечення ними організації і підтримки масових робітничих виступів на даному історичному етапі.

Один з лідерів німецької соціал-демократії якраз напередодні приходу до влади фашистів і розгрому ними усіх робітничих організацій заявив: “Ми живемо уже не в умовах капіталізму, ми живемо в період, який і в економічному, і в політичному, і в соціальному відношеннях є перехідним до соціалізму. У Німеччині у нас в десять разів більше, соціалістичних досягнень ніж в Росії”.

Теорія “організованого капіталізму”, орієнтація лідерів соціал-демократії лише на еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на “соціальне партнерство” робітників і підприємців з метою досягнення ”політичної та господарської демократії” категорично заперечувався комуністами.

Комуністи в рамках Комінтерну також визнавали факт стабілізації. Однак, вважали її тимчасовою, яка неминуче мала привести до ще більш глобальної кризи. Така політична лінія обґрунтовувалася, по-перше, тим, що і в умовах стабілізації мав місце нерівномірний розвиток різних галузей економіки, по-друге, тим, що і в цей час зберігався високий рівень безробіття (у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії і Японії в 1929 р., за даними профспілок було близько 10 млн. чол. безробітними); по-третє, платіжні можливості робітників відставали від росту виробництва, що віщувало нове перевиробництво.

Виходячи з цих реалій, компартії засуджували соціал-демократів за їх співпрацю з буржуазією, намагалися організувати робітників на масові виступи на захист своїх класових інтересів. Біда в тому, що і на цьому етапі Комінтерн не відмовився від своєї стратегії – курсу на світову соціалістичну революцію, що уже давно не відповідало об’єктивній обстановці.

Єдиним новим імпульсом у діяльності Комінтерну в роки стабілізації було проголошення тактики єдиного робітничого фронту, яка з 1924 р. трактувалася як “синонім диктатури пролетаріату”, як засіб викриття соціал-демократів та звільнення робітничого класу від їх впливу і завоювання його на сторону компартій. Єдність дій з лідерами соціал-демократії виключалася. Апогеєм цього курсу стала проголошена Комінтерном у 1927 р. тактика “клас проти класу”. Нетерпимість до соціал-демократів була доведена до абсурду. Комінтерн звинувачував їх у ”соціал-фашизмі”.

Результатом такого сектантського курсу з боку комуністичного руху була ізоляція компартій від широких верств робітничого класу. У 30-ті роки, в умовах світової економічної кризи і наступу фашизму, трагізм для комуністичного руху став безмежним.

Соціал-демократичний рух також опинився у скрутному становищі. В умовах масового безробіття і небаченого до того зубожіння мас його ідеологи не могли, як раніше, навівати пролетаріатові необхідність “класового миру”, не могли більше захищати капіталізм від руху протесту пролетарських мас.

Буржуазія за таких умов змінює форму боротьби проти революційних виступів, стає на шлях утворення таких органів, які б придушували всяку опозицію. Усе це поряд із впливом могутніх економічних факторів зумовило зростання фашистських тенденцій монополістичної буржуазії у більшості країн Європи.

Головна небезпека для робітничого руху в умовах глибокої економічної і політичної кризи полягала у швидкому зростанні фашизму. Першочерговим завданням ставало захист демократичних свобод, відвернення нової світової війни. Успішна боротьба проти фашизму була немислима без революційної мобілізації пролетаріату, без встановлення єдності дій у боротьбі проти фашизму. Але така ситуація створювала умови для перемоги соціалістичної революції, якої