Друге сербське повстання очолив Мілош Обренович, один із небагатьох ватажків Першого повстання, котрі залишалися в Сербії після його придушення, і якого турки призначили "старшим князем" Рудницькоїнахії. На відміну від Карагеоргія, котрий у кожній ситуації був передусім воїном, Мілош вирізнявся дипломатичним хистом, мав природний дар політика. Ці особливості своєї вдачі Обренович виявив ще на підготовчому етапі, коли одночасно проводив дуже складні, ризиковані для власного життя переговори з османами, заспокоюючи їх, і намагався заручитися підтримкою Австрії на той випадок, коли стихійний бунт населення не вдасться стримати.

Мілош не встиг завершити всю підготовчу роботу. Народ прислухався до думки рудницького "обер-князя", який мав великий авторитет, але османи поводилися надто жорстоко, й перші антитурецькі виступи відбулися вже 8-10 квітня. 11 квітня Мілош мусив зробити те, чого від нього чекали: проголосити початок повстання.

Збройні сутички повстанських і османських загонів тривали протягом квітня—липня з перемінним успіхом. Повстання поволі набирало розмаху; перемоги повстанців ставали дедалі частішими й переконливішими: вони взяли місто Чачак у травні, Пожаревац у червні, здобули переконливу перемогу над авангардом турецького війська під проводом Ібрагім-паші в липні.

Від перших днів повстання Мілош поводився дуже обережно, намагаючись не дратувати султана й постійно наголошуючи на тому, що серби залишаються вірною райя, яка має на меті тільки полегшення матеріальних умов життя. Він не посилав повстанців на штурм міст, які належали особисто султанові, а взятого в полон Ібрагім-пашу за власною ініціативою передав туркам.

Ураховуючи досвід першого повстання, коли за столом переговорів серби втрачали багато з того, що перед тим здобували на полі бою, Мілош Обренович більше уваги приділяв саме переговорам. Це й принесло повстанцям успіх уже на першому етапі. Коли для придушення виступу Порта спрямувала проти сербів одразу дві армії, Мілош вступив у переговори з їхніми командувачами й домігся свого без відновлення бойових дій.

Такому поворотові подій значною мірою сприяла позиція Росії, до якої Османська імперія в умовах, що склалися в Європі після остаточного краху Наполеона, мусила прислухатися. Під час Другого сербського повстання Росія послідовно підтримувала сербів у їхній боротьбі за здобуття автономії, і це зрештою допомогло сприятливому для повстанців розв'язанню проблеми.

Улітку 1815 р. Мілош погодився на вимогу турків пропустити частину їхнього війська в Белград (серби навіть постачали продукти харчування цьому загонові), що стало для Порти підтвердженням лояльності сербів і дало змогу сербській делегації виїхати на переговори про майбутній статус і устрій Белградського пашалику до Стамбула.

Незважаючи на певні труднощі й відверте небажання Порти обговорювати проблему сербської автономії, переговори завершилися успішно. Основним досягненням сербів було встановлення миру, який давав їм можливість узятися за відновлення того, що було зруйновано й знищено під час обох повстань. Спочатку всі полегшення, які Порта погоджувалася зробити для райї, не закріплювалися документально, а існували у вигляді усних домовленостей. У 1816—1820 рр. ці домовленості було розширено і потверджено фірманами султана.

Сербам дозволили самим збирати харач та інші обов'язкові платежі, розміри яких чітко обумовлювалися; на рівні місцевої влади практично однакові права надавалися як представникам Порти — "мусселімам", — так і сербським "кнезам"; Мілош Обренович призначався "верховним кнезом", його повноваження при цьому багато в чому дорівнювали повноваженням турецького паші, який керував пашаликом; створювалася Народна Канцелярія як вищий сербський орган адміністративного та судового самоврядування.

До кінця 1820-х років Мілош Обренович завдяки мудрій політиці всередині країни, де остаточно утвердилося його одноосібне правління (заради цього він навіть убив Карагеоргія, котрий улітку 1817 р. повернувся до Сербії), та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними європейськими державами домігся розширення сербської автономії.

Вирішальне значення для успіхів сербів мав сприятливий для них збіг обставин у сфері міждержавних відносин, зокрема посилення тиску Росії на султана з вимогою виконання відповідного пункту Бухарестського мирного договору, а також ослаблення Порти, яку зсередини підривали повстання в Боснії, Греції, Валахії та інші внутрішні проблеми.

У вересні 1826 р. Османська імперія мусила підписати Аккерманську конвенцію, згідно з якою вона визнала право Росії на протекторат над Сербією, Молдовою та Валахією, а також брала на себе зобов'язання протягом вісімнадцяти місяців розв'язати "сербське питання" на основі положень Бухарестського договору та консультацій із сербськими представниками. Крім того, турецька сторона погоджувалася повернути під владу Мілоша Обреновича 6 округів (нахій), які входили до складу "Карагеоргієвої" Сербії і які після 1813 р. було передано іншим пашаликам.

Наступний крок на шляху до відновлення державності сербів зроблено в 1829—1830 рр., коли султан, відповідно до вимог Адріанопольського мирного договору з Росією, мусив підписати два надзвичайно важливі для сербів документи: хатішериф, що визнавав Сербію автономною областю під зверхністю Порти, й берат, котрий проголошував Мілоша Обреновича верховним правителем цієї області в ранзі князя з правом передання влади й титулу в спадок своїм нащадкам.

Сербія, таким чином, після тривалої перерви здобула державність, щоправда, під турецьким суверенітетом і російським протекторатом.

У 1833 р. до "Мілошевої" Сербії в межах колишнього Белградського пашалику приєднано ті шість округів, про які йшлося в Аккерманській конвенції, внаслідок чого її територія збільшилася майже на третину. Відтак серби після Другого анти-османського повстання реалізували те, чого домоглися, але швидко втратили під час Першого.

Мілош Обренович, з ім'ям якого пов'язують сербські успіхи в боротьбі за автономію та поліпшення умов життя, залишався при владі до 1839 р. Він докладав усіх зусиль до