Папа Римський програв боротьбу за Болгарію Константинопольському патріархові: Борис охрестив свою країну за східним обрядом і прийняв при хрещенні ім'я Михайла. Його титул "хан" перейменували на слов'янський "князь". Борис домігся автономії болгарської церкви, яку очолив архієпископ. Богослужебною мовою нової архієпархії спочатку була грецька, зрозуміла далеко не всім парафіянам. Таким чином, виникла нагальна потреба у відправах слов'янською мовою, за слов'янськими книгами. Це сприяло б подальшій християнізації й послабленню конфесійної залежності Болгарії від Візантії.

З вирішенням проблеми слов'янізації була безпосередньо пов'язана діяльність слов'янських першовчителів — братів Кирила (Константина) й Мефодія. Завдяки їхній місіонерській діяльності у 855 р. була створена перша слов'янська абетка — "глаголиця". Пізніше з'явився її видозмінений варіант — "кирилиця". Складена на основі грецького уставного письма з додаванням кількох літер, вона поширилася серед слов'янських народів. Після видання слов'янської азбуки Кирило й Мефодій переклали слов'янською мовою богослужебні книги.

Поява абетки справила великий вплив на розвиток слов'янської культури та консолідацію болгарської народності. В культурному відношенні болгари випередили інші південнослов'янські народи раннього Середньовіччя. На відміну від Західної Європи, де літературною мовою виступала мертва латина, в Болгарії виникла література національною мовою.

Успіхи в зовнішній політиці й культурі супроводжували все правління Бориса І. Він першим був проголошений болгарською православною церквою національним святим і у 889 р. пішов у монастир. Однак спроба його наступника Володимира відновити язичництво змусила Бориса ненадовго повернутися до влади. Володимира осліпили, а трон, за бажанням Бориса, посів його молодший син Симеон.

Царювання Симеона (893—927) в історичній літературі часто називають "Золотою добою " Болгарської держави, яка в цей період досягла вершини політичної могутності й стала гегемоном на Балканах. Для цього Симеонові довелося витримати тривалу боротьбу з Візантією та її союзниками — угорцями й сербами. Він чотири рази облягав Константинополь, але так і не взяв його. Перемоги болгар привели до істотних геополітичних змін на Балканах: держава Симеона займала всю територію сучасної Болгарії, Македонію, Албанію, майже всю Сербію, частину Фракії, а також області на північ від Дунаю. Таким чином, Болгарія стала однією з найбільших держав того часу. Зростання могутності й міжнародного авторитету Болгарії позначилося на її державному устрої. У 917 р. Симеон відмовився від титулу князя і проголосив себе царем (василевсом) болгар і ромеїв (греків). Вихований при дворі візантійських імператорів, Симеон намагався в усьому їм наслідувати. Проте, на відміну від виборності візантійських імператорів, він зробив царську владу спадковою. Посилення Болгарії позначилося й на релігійних справах. Національна церква отримала автокефалію у 917р., а болгарський архієпископ дістав сан патріарха.

Воєнні перемоги Симеона сприяли економічному піднесенню країни. Збільшилася площа оброблюваних земель, підвищився рівень агрокультури, повсюдно поширилося трипілля. Знахідки археологів свідчать про розвиток ремесла, яке вже відокремилось від сільського господарства. Успішно розвивалися торговельні зв'язки, що, своєю чергою, сприяло зростанню болгарських міст — Варни, Охрида, Скопле, Среденця.

На розвиток ремесла і торгівлі значною мірою вплинула й та обставина, що болгарська знать у результаті війн накопичила величезну кількість грошових коштів, якими вона щедро розплачувалася за товари. Іншим джерелом матеріального збагачення знаті, що феодалізувалася, було посилення експлуатації селян.

Утвердження в Болгарії феодальних відносин вело до масового закабалення сільської людності. Податкове гноблення особливо посилилося в X ст., коли часті війни вимагали дедалі більших коштів. Становище платників податків погіршувало й те, що в ІХ-Х ст. основу болгарського війська складало не народне ополчення, а феодальні дружини. Таким чином, воєнні перемоги Симеона не поліпшили становище соціальних низів.

Народне обурення вилилося в антифеодальний рух, що виник у Болгарії в першій половині X ст. Цей рух, так само як інші рухи середньовічної Європи, проходив під релігійними прапорами. На честь першого проповідника нового вчення — священика Богомила — він дістав назву богомильства. Основою ідеології богомилів був дуалізм: увесь світ є боротьбою двох начал — Бога, що уособлює сили добра, та його сина Сатаниїла (Сатани), що уособлює сили зла. Людина, стверджували богомили, духовно належить Богові, а тілом — Сатані. Сатанинським творінням богомили оголошували також царську владу, феодальне гноблення, а разом з ними — й увесь матеріальний світ, що оточує людину. Богомили рішуче виступали проти офіційної церкви, яку вони також вважали творінням Сатани, а відтак заперечували її таїнства та обряди, шанування ікон, мощей і хреста. Богові, за їхнім уявленням, можна молитися всюди, тож відвідування храмів не може вважатися обов'язковим. Богомили категорично висловлювалися й проти пролиття крові — це положення відбивало невдоволення широких мас частими війнами в першій половині X ст.

Богомили створили власну ієрархію, яка вбирала в себе три категорії прихильників: "досконалих", "віруючих" і "слухачів". Богомильські громади були тісно пов'язані між собою, їхній вплив виходив далеко за межі Болгарії. Послідовники нового вчення з'явилися у Візантії, Сербії, Боснії, Італії. Дуже близькими до богомилів за догмами були південно-французькі альбігойці.

Богомильський рух набув великого розмаху. Він охопив здебільшого селян, але чимало прихильників знайшов і серед городян. Прихильники богомилів удавалися навіть до збройних форм боротьби.