Така їхня діяльність підривала могутність феодалів, церкви й царської влади. В науковій літературі немає єдності думок стосовно того, чи ослабив богомильський рух військову міць країни й тим самим полегшив завоювання Болгарії Візантією. Незалежно від негативної чи позитивної відповіді ослаблення Болгарської держави стало цілком закономірним процесом, оскільки посилення економічної та політичної могутності феодалів приводило до неминучих конфліктів з центром.
Ознаки занепаду царської влади почали відчуватись відразу після смерті Симеона. Енергійного, войовничого батька змінив на троні його старший син Петро (927—969), який виявив якості не державця, а ченця. За нього Болгарія вступила в період феодальної роздробленості. Цим не забарились скористатися її внутрішні й зовнішні вороги. Країну підривали міжусобиці та змови, в яких брали участь молодші брати царя. Після повстання 931 р. від Болгарської держави відпала Сербія. Три роки по тому через болгарську територію, сіючи смерть і руйнування, пройшли полчища угорців, які в той час воювали з Візантією. Згодом ці вторгнення відбувалися неодноразово.
Сама Візантія була вельми заінтересована в ліквідації незалежної Болгарії. Для цього її провід вирішив використати кочовиків-печенігів, а також військову могутність Русі. Київський князь Святослав двічі вторгався в Болгарію. Візантійці запропонували болгарам збройну допомогу, однак за таку підтримку останні сплатили дорогу ціну. Після відходу в 971 р. руських військ імператор Іоанн І Цимісхій полонив болгарського царя й оголосив захоплені болгарські землі провінціями імперії.
Самостійність зберегли тільки південно-західні області Болгарії. В результаті повстання "комітопулів" там виникло Західно-Болгарське царство. Протягом майже півстоліття воно намагалося чинити опір агресії Візантії. Перелом у бойових діях настав у 1001 р., коли сюди було спрямовано відразу кілька візантійських армій. Війна мала такий бузувірський характер, що імператор Василій II (976-1025), який вів її, ввійшов в історію під прізвиськом Болгаробійця. Так, після вирішальної перемоги поблизу гори Беласіце він наказав осліпити 14— 15 тис. узятих у полон болгарських воїнів. Одне око залишили тільки одній людині з кожної сотні. Ці одноокі поводирі мали привести осліплених воїнів до царя Західно-Болгарського царства Самуїла. Побачене так вразило державця, що він незабаром помер.
Смерть Самуїла, капітулянтська політика окремих болгарських феодалів і міць візантійської армії зробили неминучим остаточне загарбання всієї країни. У 1018 р. впала її столиця Охрид. Перше Болгарське царство припинило своє існування. На його землях установилося візантійське панування, яке тривало аж до 1185 р.
ЛІТЕРАТУРА
Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 7-8.
Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве. Москва, 1972.
Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного суверенитета Болгарин // Болгарский ежегодник. Харьков, 1994. Т. 1.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История южных и западных славян. Москва, 1979.
Історія південних і західних слов'ян. Київ, 1987.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987.
Литаврин Г. Г. Болгарин и Византия в XI— XII вв. Москва, 1960.
Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1910.
Разин Е. А. История воєнного искусства: В 3 т. Москва, 1957. Т. 2.
Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. Москва, 1985.
Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии протоболгар // Болгарский ежегодник. София, 1996. Т. 2.