До часу висунення «доктрини Трумена» суперечка в керівництві США між «ідеалістами», що стояли за продовження партнерства з СРСР (це насамперед Е. Рузвельт, син Ф. Рузвельта, та міністр торгівлі Г. Воллес), і «реалістами», які відкидали можливість такого партнерства та вважали першочерговим завданням запобігання поширенню радянського впливу у світі (морський міністр Д. Форрестал, Д. Ачесон, Д. Кеннан, Ч. Болен), потроху вирішувалась на користь останніх. Нарешті на початку 1947 p. президент Трумен остаточно прийняв позицію «реалістів». 12 березня 1947 p. він виступив у конгресі з промовою, у якій виклав власне бачення концепції «стримування». Задля відвернення загрози просування комунізму на Захід Трумен закликав удатися не до збройної сили, а до масованої фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих. Він запропонував надати Туреччині та Греції фінансову допомогу, спрямовану передусім на перебудову збройних сил.

«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобально протистояння двох наддержав. Це протистояння призвело до консолідації союзників СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному. Внутрішня логіка цього протистояння, що вже переростало в «холодну війну», вимагала від сторін залучення до конфліктів і втручання в розвиток подій у будь-якій частині світу. Зусилля США та СРСР спрямовувались передусім на домінування у військовій сфері. З самого початку протистояння розгорнувся процес мілітаризації обох наддержав. Це виявлялося в уповільненні темпів демо­білізації у збройних силах СРСР, зберіганні обсягів військових видатків на рівні звітного періоду тощо. Аналогічні вимоги висувалися до союзників по коаліціях  [10, 62].

США не забували й про захист своїх економічних позицій, насамперед у Європі. Але щоб набути міцних союзників у Європі проти СPCP та забезпечити експансію американської промисловості в регіон, необхідно було відбудувати зруйновані та виснажені війною економіки європейських країн. Цій меті відповідала програма широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою «план Маршалла». Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення конфронтації. Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов'язувалася з установленням доволі жорсткого контролю США за діяльністю країн, що приймали план. Ці умови, що викликали непорозуміння навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР. Наприклад, така умова, як узгодження експортних планів країн-учасниць плану, закрила б можливості поставок до СРСР збагаченого урану з Німеччини та Чехословаччини, що означало б підрив ядерної програми Радянського Союзу і збереження ядерної монополії США. Саме тому СРСР відмовився від підтримання розрядки, що тривала з осені 1946 p., і прийняв тезу «про розкол Європи на два табори».

Ще більш загострилося протистояння із запровадженням різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення КОКОМ, покликаного стати на заваді наданню країнам східного блоку новітніх технологій, стимулювало протистояння в економічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.

Не дивно, що реакція СРСР на подібні кроки була негативною і він удався до заходів у відповідь. У вересні 1947 p. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка започаткувала створення Комінформу. І хоча практична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль переважно за європейськими компартіями, і побоювання Заходу, який убачав у всіх діях лівих сил вплив або навіть керівництво Москви, дістали нарешті матеріальне підтвердження  [10, 64].

Радикальні зміни в повоєнному політичному устрої східноєвропейських держав вимагали рішучих дій також в економічній сфері. Перехід цих держав до орбіти Радянського Союзу привів до формування нових економічних відносин, що порушило, між іншим, довоєнні зовнішньоекономічні зв'язки. Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід–Схід унеможливлював відбудову зв'язків із західноєвропейськими країнами, тож нагальною потребою став пошук нових зовнішньоекономічних партерів. Перші роки повоєнної відбудови багато в чому пов'язали країни Східної Європи з СРСР. Тому постало питання про створення організації економічного співробітництва цих країн. У січні 1949 р. у Москві на нараді представників Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини та Чехословаччини було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Того ж року членом Ради стала Албанія, а наступного – НДР. СРСР установив тісні економічні зв'язки з країнами Східної Європи, що давало йому змогу більш ефективно впливати на їх розвиток. Водночас було завершено процес перебудови державного апарату в цих країнах, ключові керівні посади вже обіймали комуністи та їхні союзники, а самі комуністичні партії поступово втрачали свою незалежність від Москви. Таким чином, інтенсифікувався процес сателізації східноєвропейських країн, посилився контроль СРСР за політичними та іншими процесами їхнього суспільного життя.

Світ поділився на два ворогуючі табори, які дістали документальне закріплення у створені на договірній основі двох блоків – НАТО і ОВД (Організація Варшавського Договору), про що детальніше говориться в першому розділі курсової роботи.

2.3. Особливості протистояння Заходу і Сходу в другій половині 50-х – на початку 60-х років

Смерть Й. Сталіна у березні 1953 p. спричинила певні зміни не лише в розподілі сил у керівництві СРСР, а й у світовому масштабі. Розпочалася нова фаза розвитку міжнародних відносин. Унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 p. лідером СРСР став М. Хрущов. Він проголосив новий курс – на «мирне співіснування» між учасниками протистояння. У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на проти­вагу планам «світової революції». Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на «мирне співіснування» як