Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома над­державами перетвориться на атомну війну. Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також «тріади» носіїв ядерної зброї давало змогу завдати ефе­кти­вного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим ста­ло відчуття «обложеної фортеці». По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов.

Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 p. (під час її Великобританія та Франція опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від «ядерної парасольки» США. Так з'явилися перші ознаки неоднорідності в західному таборі.

Більшого прагматизму набули й настанови політичного керівництва США під час правління другої адміністрації Д. Ейзенхауера. США відмовилися від концепції «масованої війни» в умовах ядерного протистояння, замінивши її доктриною «обмеженої війни», що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим застосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжнародного клімату. Поліпшенням відносин США і СРСР позначилася друга половина 1959 p. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та радянське керівництво в «ревізіонізмі». Конфлікт із Китаєм підривав позиції СРСР у «третьому світі» та розколював єдність соцтабору.

У вересні 1959 p. в Кемп-Девіді відбулася зустріч на вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, ця зустріч не мала серйозних наслідків. Більш того, етап поліпшення радянсько-американських відносин скоро закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, з боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з боку радянських неосталіністів. На адресу Хрущова лунали звинувачення в «невиправданих поступках світовому імперіалізмові», в «угодовській» позиції щодо США. Вірогідно, саме тому досить незначний епізод з американським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 p. над територією СРСР, був використаний радянським лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькій конференції на вищому рівні, призначеній на травень 1960 p. Ця конференція мала на меті пошук шляхів вирішення німецької проблеми, що за­ли­шалася головною кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втрачено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння в «холодній війні».

Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеді. В ніч із 12 на 13 серпня 1961 p. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну і східну частини, символом розколу Європи на два ворогуючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боєзарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до США було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво США протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним США, великою мірою з внутрішньополітичних причин  [10, 74].

Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів «холодної війни», відомої як «карибська криза». Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і США на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі досягти паритету зі США в ядерному протистоянні. Сполучені Штати, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з прорадянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних держав. Такою зоною для США був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність удатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення своїх національних інтересів.

Отже, на початок 60-х років тенденції у світовому політичному житті не тільки не змінилися, а й набули більш конкретних форм. В життя світової громадськості обох ворогуючих таборів чітко і надовго ввійшло поняття “холодна війна”, яке, можна сказати, охоплювало всі непримиренні суперечності двох антагоністичних систем суспільного устрою. Хоча, на мою думку, ці суперечності полягали більше в небажанні сторін втрачати свої позиції на світовій арені, ніж в якихось ідеологічних несумісностях.

Розділ 3. Радянська зовнішня політика напередодні Карибської кризи

Угорські події, одночасно з якими відбувалася суецька війна, загострили напруженість в світі, закресливши поступове поліпшення попередніх трьох років. Цей період багато які дослідники вважають другим етапом «холодної війни». Однак при більш пильному розгляді ця думка здається невірною. Відносини між державами