Сполучених Штатів від початку 1949 p., та Ланге, міністр закордонних справ Норвегії, провели важливі переговори про можливість приєднання Норвегії до Атлантичного пакту. Проте лишалися деякі складності; Том Коннелі, демократ, голова комісії у закордонних справах Сенату Сполучених Штатів, здавалося, розходився в поглядах з Діном Ачесоном, який, на його думку, занадто часто вводив принцип автоматичності у формулювання багатьох тез пакту. Що ж до Трюгве Лі, генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, то він реагував досить стримано: «Якщо народи погодяться на те, щоб регіональні союзи замінили собою колективну безпеку, надія на тривкий мир буде серйозно порушена»,– казав він. Проте додавав: «Одначе регіональні угоди можуть бути дуже корисним інструментом для створення системи колективної безпеки за умови, що буде визнана зверхність Статуту Організації Об'єднаних Націй над регіональними угодами». Проте Атлантичний пакт, треба сказати, нітрохи не суперечив статті 52 Статуту Організації Об'єднаних Націй, яка визнавала можливість регіональних угод та організацій [6, 435].
На півдні Європи Цальдаріс, міністр закордонних справ Греції, 21 лютого 1949 p. запропонував Бевінові, щоб Англія, Франція, Іспанія, Італія та Греція об'єдналися для забезпечення оборони Середземномор'я. Цей проект не мав дальшого розвитку.
8 березня повний текст пакту, нарешті завершений, був привезений до Парижа. 14 та 15 березня у Лондоні його розглянула Консультативна рада «п'ятірки» і не внесла жодних змін; при цьому були присутні міністри закордонних справ, національної оборони та фінансів держав, які підписали Брюссельський договір. 15 березня держави «п'ятірки», Сполучені Штати та Канада запросили Норвегію, Данію, Ісландію, Португалію та Італію приєднатися до Атлантичного пакту.
18 березня сталась непересічна подія – опублікування тексту Атлантичного пакту ще до його підписання, з метою привернути до нього громадськість різних країн.
У преамбулі підкреслювавлося прагнення до миру всіх договірних сторін, але й їхня рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. В договорі тільки побіжно згадувалося (ст. 2) про необхідність поліпшення добробуту людей шляхом надання взаємодопомоги. Головну частину його складали тези військового порядку. Наголошувалось на потребі розрізняти загрозу та агресію. У випадку загрози (ст. 4) сторони провадять консультації. Для того, щоб констатувати факт загрози, досить заяви однієї зі сторін про те, що загроза існує.
В разі агресії в Європі, в Північній Америці, в Алжирі, проти якогось із островів Атлетичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Якщо така подія трапиться, кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, згідно зі статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй уживатиме негайно, індивідуально чи за погодженістю з іншими сторонами таких заходів, які вважатиме необхідними, у тому числі й застосування збройної сили, аби відновити безпеку в регіоні Північної Атлантики (ст. 4 і 5). Отже, кожна сторона вільна сама вирішувати, чи буде її допомога воєнною, тобто чи буде ця країна вести війну.
Статті 7 та 8 стверджували, що Атлантичний пакт абсолютно Сумісний зі Статутом Організації Об'єднаних Націй та з усіма попередніми зобов'язаннями держав, що входять до цього пакту.
Крім того, говорилося про створення ради, яку можна було б спішно скликати, та про формування допоміжних органів, зокрема комітету з питань оборони (ст. 9).
Для приєднання до пакту інших держав потрібна була б одностайна згода всіх його учасників (ст. 10). Документи ратифікації передавались на збереження урядові Сполучених Штатів. Щоб пакт набув чинності, він мав бути ратифікований більшістю держав, які його підписали, в тому числі сімома державами, які першими провели переговори про нього. Він може бути переглянутий не раніше, ніж через двадцять років, одна зі сторін може вийти з нього, попередивши про своє рішення за 1 рік.
СРСР, особливо в лютому та березні 1949 p., рішуче повстав проти проекту Атлантичного пакту. Комуністичні партії провадили кампанії «на захист миру», які фактично були спрямовані проти пакту.
В кінці березня Радянський Союз передав західним державам меморандум протесту. Висновки з нього, що складаються з п'яти пунктів, заслуговують на коротеньке резюме [6, 437]:
1. Атлантичний пакт є суто агресивним і спрямованим проти СРСР.
2. Пакт відверто суперечить Статутові Організації Об'єднаних Націй.
3. Пакт суперечить договорові 1942 p. між Великобританією та Росією про взаємодопомогу та дружбу.
4. Він суперечить також франко-радянському договорові про взаємодопомогу та дружбу від 1944 року.
5. Він суперечить усім договорам та угодам, укладеним між СРСР, Сполученими Штатами та Великобританією у Ялті, Потсдамі та в інших місцях.
2 квітня, напередодні підписання пакту, міністри дванадцяти країн, які погодилися підписати пакт, дали відповідь на ноту СРСР від 31 березня. Зібравшись у Вашингтоні, міністри заявили, що, незважаючи на опублікування тексту пакту, Радянський Союз і далі так само хибно тлумачить його, як раніше, в січні. Отже, погляди СРСР з цього питання не зумовлюються уважним вивченням тексту, а пояснюються іншими міркуваннями. «В тексті ясно показаний чисто оборонний характер цього пакту, його відповідність духові й букві Статуту Організації Об'єднаних Націй, так само як і те, що пакт не спрямований проти жодної держави або групи держав, а лише проти збройної агресії».
Через два дні, 4 квітня, у великій залі Державного департаменту відбулася церемонія підписання.
Після підписання пакту зразу постали три проблеми. Перша – ратифікації; поважних ускладнень з цим не виникло ніде, попри шалений опір комуністів; 24 серпня 1949 p. пакт набув чинності. Друга проблема була пов'язана з військовою допомогою