5 квітня 1949 p., на другий день після підписання, п'ять країн-учасниць Брюссельського пакту звернулися до Сполучених Штатів про надання їм негайної військової допомоги, 6 квітня уряд США дав позитивну відповідь і повідомив про свій намір передати питання про надання військової допомоги на голосування до Конгресу. Програма військової допомоги, яку підтримували і демократи, і республіканці, 25 липня була передана в Конгрес, а 14 жовтня відбулось остаточне голосування; за кілька днів до цього, 23 вересня 1949 p., президент Трумен зробив сенсаційне повідомлення про те, що американські служби зафіксували атомний вибух, здійснений у Радянському Союзі. Допомога, передбачена на один рік, становила 1 млрд. 314 млн. доларів. Вона надавалась  [13, 132]:

1. Країнам Америки, які підписали пакт Ріо-де-Жанейро, та Канаді у формі позик.

2. Греції та Туреччині, згідно з доктриною Трумена (березень 1947 p.).

3. Деяким країнам, що зазнавали загрози: Іранові, Кореї, Філіппінам.

4. Європейським державам – членам пакту, яким виділявся 1 мільярд доларів.

В Сполучених Штатах домінувала доктрина, згідно з якою переозброєння не повинно було шкодити економічному піднесенню, на яке був спрямований «план Маршалла». Головна ідея полягала в тому, що допомога має бути одночасно і військовою, і економічною відповідно до двох площин, у яких велася боротьба з комунізмом; ця допомога полягатиме в створенні міцної оборони, яка має заповнити «воєнний вакуум», що утворився після війни внаслідок надто швидко проведеної демобілізації західних держав, та в підвищенні рівня життя; це єдиний надійний спосіб ослабити національні комуністичні партії.

Процес створення органів, які мали забезпечити діяльність Атлантичного пакту, був нелегким. Відповідно до тексту договору, найвище керівництво мало бути передане Раді міністрів закордонних справ дванадцяти країн, що підписали його. Можна виділити три основні етапи в роботі по заснуванню Організації Північноатлантичного договору, або НАТО – North Atlantic Treaty Organization.

Першим етапом було ухвалення 18 травня 1950 p. в Лондоні Радою міністрів закордонних справ дванадцяти країн постанови, що передбачала створення Постійної ради, до якої входили дванадцять заступників міністрів; це був виконавчий орган, який у своїй роботі спирався на допомогу експертів. Під контролем Ради міністрів закордонних справ дванадцяти країн періодично збиралися Комітет економічного та фінансового захисту (12 міністрів фінансів) і Комітет з питань оборони (12 військових міністрів), якому допомагав Комітет з військових питань (12 начальників штабів). Крім того, був створений Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. Для суто воєнних питань була створена Постійна стратегічна група, куди входили представники США, Великобританії та Франції; вона перебувала у Вашингтоні і здійснювала командування воєнними операціями, їй підлягали п'ять регіональних оперативних груп (Канада – Америка, Північна Атлантика, Північ Європи, Захід Європи, Південь Європи – Західне Середземномор'я).

Це була складна система. Її вадою був брак чіткого визначення компетенцій. Другий етап роботи був здійснений 19 грудня 1950 p. Радою міністрів закордонних справ дванадцяти країн, яка працювала у Брюсселі. Генерал Ейзенхауер, визволитель Західної Європи, який тішився величезним авторитетом, був призначений верховним командувачем у Європі; у Рокенкурі, поблизу Версаля, розміщено верховний штаб союзних держав у Європі, який підлягав безпосередньо Постійній стратегічній групі. Відтак, взаємодію національних армій заступали «інтегровані збройні сили». Вплив особистості генерала Ейзенхауера зразу сильно позначився на всіх державах – учасницях пакту; він не лише провадив велику роботу у військовій сфері, але й відігравав велику політичну роль, тлумлячи суперечності, вгамовуючи національні пристрасті, конфлікти, що виникали з розмежування компетенцій, особисте суперництво; він переорієнтовував Атлантичну спільноту на досягнення вищого ступеню дієздатності та солідарності [6, 438].

Третій етап був пов'язаний з нарадою заступників міністрів закордонних справ, яка відбулася в Лондоні 3 травня 1951 p. На цьому етапі досягнуто істотного розширення повноважень Постійної ради заступників міністрів закордонних справ, на яких віднині покладалося координувати діяльність усіх інших постійних органів і давати їм директиви. Крім того, був реформований найвищий орган керівництва – Рада.

Віднині до неї, крім дванадцяти міністрів закордонних справ, входило дванадцять міністрів фінансів і дванадцять міністрів оборони. Це привело до ліквідації Комітету з питань оборони та Комітету з економічного та фінансового захисту як окремих структур. Всі проблеми, пов'язані з виробництвом зброї, покладалися на створений у грудні 1950 p. Відділ оборонної промисловості, що перебував у Лондоні.

Був також утворений Економічний та фінансовий відділ, який розмістився в Парижі (отож мав можливість легко контактувати з Європейською організацією економічної співпраці); він безпосередньо підлягав Постійній раді заступників міністрів закордонних справ. Військова структура лишалася незмінною.

4 вересня 1951 p. на засіданні в Оттаві (сьоме пленарне засідання Атлантичної ради) був утворений Тимчасовий комітет, або Комітет «дванадцяти мудреців», який передавав свої виконавчі функції Постійному бюро «трьох мудреців»: Гарріман (США), Гейтскел (Великобританія) та Жан Монне (Франція); він мав координувати витрати, яких вимагав процес переозброєння, з економічними потребами.

Загалом були здійснені серйозні заходи, спрямовані на спрощення організаційної структури, координацію та злагоджену діяльність.

Проблема розширення Атлантичного пакту була пов'язана з двома головними моментами. Перший стосувався Німеччини, другий – Греції та Туреччини. Генерал Ейзенхауер вважав, що ці дві країни, які вже одержували допомогу від Сполучених Штатів, неодмінно треба прийняти до пакту; це питання було розглянуте на пленарному засіданні в Оттаві. Крім Сполучених Штатів, за це активно виступала Італія, середземноморська держава. Але Норвегія, Португалія та Нідерланди хотіли, щоб цей договір лишався суто атлантичним. Стіккер,