1. Створення справжнього коаліційного уряду. В Румунії та Болгарії він протримався лише кілька місяців (у Болгарії – до січня 1945 p., а в Румунії – до лютого 1945 p.). В Угорщині він зберігав владу до весни 1947 p., а в Чехословаччині – до лютого 1948 p.

2. Створення формально уряду коаліційного, в якому вся влада фактично належала комуністам.

3. Створення власне комуністичного уряду (восени 1947 p.– в Болгарії та Румунії, в лютому 1948 p.– в Чехословаччині, в березні 1948 p. – в Угорщині).

Ця суто політична система запроваджувалась одночасно зі справжнім економічним поневоленням, про що свідчать укладені торговельні угоди, вимоги про сплачення репарацій та захоплення «власності, що належала німцям», у країнах – колишніх сателітах Осі.

В Чехословаччині лідер комуністичної партії Готвальд твердо стояв на поміркованих позиціях. На виборах, які відбулися в травні 1946 p., за його партію проголосували кожні 38 із 100 виборців. Це був найбільший успіх, якого комуністи будь-коли досягали у вільних виборах. В результаті цих виборів до влади прийшов коаліційний уряд. Але в ньому виникли серйозні політичні розбіжності після того, як СРСР відмовився дати згоду на участь чехословацької делегації в Паризькій конференції (8 липня 1947 p.), присвяченій «планові Маршалла». Комуністи вдало скористалися з напруженої ситуації, що склалася в уряді, аби повністю перебрати владу у свої руки. 25 лютого 1948 року був сформований уряд, що майже повністю складався з комуністів. Президент Бенеш, людина літня і хвора, не міг чинити опору. А Яна Масарика, міністра закордонних справ, який не був комуністом, знайшли мертвим (10 березня). Можливо, це було самогубством. Отож, у Празі відбувся справжній державний переворот. Здавалося, що ці події мають лише суто внутрішній характер. Але є всі підстави вважати, що він був здійснений за наказом і за допомогою Радянського Союзу, преса і радіо якого палко підтримували Готвальда. Непрямим доказом причетності СРСР до цих подій був приїзд до Чехословаччини якраз у розпалі кризи заступника міністра закордонних справ Радянського Союзу Зоріна. Щодо західних держав, то вони виявилися неспроможними до будь-яких дій. 22 травня 1948 p. в Раді Безпеки ООН відбулися дебати з цього питання, але вони не мали ніяких результатів. Отже, празький переворот, а невдовзі після нього блокада Берліна призвели до того, що «холодна війна» досягла найбільшої напруженості за весь час її тривання. Саме з цим, безперечно, пов'язаний початок переговорів про Північноатлантичний пакт.

Лише в одній країні СРСР зазнав серйозної поразки. Югославія в очах західних держав не була більше сателітом. Маршал Тіто, який правив країною, не допустив тотального підкорення його держави сталінською Росією, хоча він завжди заявляв про свою відданість ученню Маркса – Леніна. Безперечно, його позиції всередині країни були значно міцніші, ніж позиції лідерів Болгарії, Румунії та Польщі: адже він прийшов до влади як керівник руху Опору і мав великий авторитет у членів югославської комуністичної партії, в той час як лідери інших країн спиралися виключно на підтримку СРСР. Саме тому Тіто міг чинити значно сильніший спротив Москві, ніж усі інші.

Перші ознаки розбрату з'явилися навесні 1948 року. У квітні два югославські міністри, відомі своєю надзвичайною відданістю Москві, були усунені за «антикомуністичні погляди». Коли в березні 1948 p. західні держави запропонували повернути Трієст Італії, політика Югославії з цього питання не сподобалася росіянам, які, мабуть, мали намір віддати цей порт Італії в разі перемоги італійських комуністів на виборах. 20 березня комуністична партія Радянського Союзу надіслала керівництву Югославії листа з численними докорами. Це було початком інтенсивного листування. Зі свого боку, Тіто висловлював занепокоєння з приводу празького перевороту та польсько-чехословацьких переговорів. Він нагадував росіянам про дуже слабку допомогу Радянської армії під час війни і про відмову СРСР підтримати Югославію, коли в червні 1945 p. англосакси змусили його залишити Трієст [6, 441].

28 червня 1948 року чвари з Росією набули розголосу. Празька газета комуністів «Руде право» повідомила про те, що відбулося засідання Комінформу, в якому Югославія відмовилася брати участь. Комінформ ухвалив резолюцію, яка засуджувала Югославію за те, що вона, мовляв, відійшла від марксизму-ленінізму, провадить політику ненависті до СРСР, відмовилася від послуг радянських військових фахівців, у зовнішній політиці дотримується такого самого курсу, як західні держави; була висловлена сила-силенна інших докорів, зокрема щодо поганого втілення комуністичних принципів у Югославії. Від комуністичної партії Югославії вимагалося змусити її лідерів визнати свої помилки, – або замінити їх новим керівництвом.

29 червня югослави відповіли довгим і різким листом, захищаючись, зокрема, від звинувачень у проведенні політики, ворожої до Радянського Союзу, і від закидів щодо відступу від доктрини Леніна.

В зв'язку з «неласкою», в яку потрапив Тіто, постало двоє питань:

1. Чи зможуть росіяни повернути на колишню стежку свого бунтівного сателіта?

2. Якщо ні, то чи зможе Югославія, опинившись в ізоляції, протидіяти лише своїми власними силами, чи, можливо, вона змушена буде піти на зближення з Заходом?

Відповідь на перше питання стала зрозумілою досить швидко. Тіто спирався на сильну державну поліцію «Озна» та на численних поборників національної та антиросійської ідеї, отже його позиції всередині держави були дуже міцні. Крім того, з'їзд комуністичної партії Югославії,