Щодо другого питання, то відповідь на нього з'ясувалася наприкінці липня, коли стало зрозумілим, що Югославія підпише зі Сполученими Штатами угоду про недоторканність американських капіталів, інвестованих в націоналізовані промислові підприємства, і про розблокування югославських фондів, «заморожених» у Сполучених Штатах. Проте Дунайська конференція, яка проходила в Белграді, показала, що Югославія суворо дотримувалася радянських пропозицій, спрямованих проти західних держав. Але безперервні нападки з боку СРСР та країн народної демократії, зокрема Албанії та Румунії, поступово призвели до зміни позицій Югославії. Починаючи з листопада 1948 p. в югославській газеті «Борба» почали з'являтися спрямовані особисто проти Сталіна публікації, в яких говорилося, що він не є непогрішним, а його марксизм не завжди ортодоксальний. 23 грудня між Югославією та Великобританією була підписана важлива торговельна угода, яка зміцнювала економічні позиції Тіто. Ця угода передбачала скорочення торгівлі Югославії з країнами народної демократії, відмову від постачання їм обіцяних товарів, зокрема нафтопродуктів. Наприкінці квітня та на початку травня виникли прикордонні сутички між югославськими та угорськими солдатами, після чого то в одному, то в іншому місці траплялися все нові й нові інциденти. 18 червня Угорщина денонсувала югославсько-угорський економічний договір від 24 липня 1947 року. Чехословаччина відмовилася підтримувати торговельні зв'язки з Югославією. Все це дуже нагадувало блокаду. 24 липня 1949 року міністр закордонних справ Югославії Кардель повідомив, що його країна закриває свій кордон з Грецією, а це означало розрив з комуністичною партією Греції. Водночас Тіто оголосив про свій намір відновити торговельні зв'язки з Італією. 11 серпня в ноті до Белграда СРСР заявив, що він більше не може ставитися до уряду Югославії як до союзника, а вважає його своїм супротивником і ворогом. СРСР відмовився підтримати територіальні претензії Югославії до Австрії (Карінтія), від яких, між іншим, і самі югослави вже відмовилися. У вересні 1949 p. СРСР денонсував пакт про дружбу з Югославією від 11 квітня 1945 p. Останній зв'язок, який ще існував між Югославією та радянським блоком – договір про дружбу з Албанією, – був розірваний Тіто в листопаді 1949 p. Західні держави в 1949 та 1950 pp. боялись, аби Радянський Союз чи його сателіти не розпочали збройної інтервенції проти Югославії; в цей самий час прикордонні інциденти ставали все частіші.

Західні держави, яким дуже не хотілося примирення Югославії з радянським блоком, діяли з великою обережністю. 8 вересня 1949 p. американський Експортно-імпортний банк надав Белградові кредит у 20 млн. доларів. 20 жовтня 1949 p. Югославію обрали членом Ради Безпеки 39 голосами проти 19. В 1951 році було порушене питання про вступ Югославії до Північноатлантичного пакту. Після того, як 9 березня 1951 p. була опублікована югославська «Біла книга» із звинуваченнями на адресу СРСР та його сателітів у підготовці агресії проти Югославії, західні держави вирішили допомогти Югославії модернізувати озброєння її армії. Проте між собою вони домовилися не наполягати на приєднанні Югославії до Атлантичного пакту, тим більше, що маршал Тіто не раз докоряв НАТО за антикомунізм [6, 442].

Ще одна поразка радянської політики була пов'язана з закінченням війни у Греції. В 1948 році ця війна охопила всю країну, Комуністичні повстанці (андарти) заволоділи половиною території Греції, зокрема Олімпом, Піндом, Македонією. В 1949 році становище урядових військ, командування якими з 29 січня очолив генерал Папагос, значно покращало завдяки західній допомозі, що надходила внаслідок реалізації доктрини Трумена. Зате сили їхніх супротивників були виснажені, до того ж їх вочевидь деморалізувала відставка генерала Маркоса (лютий 1948 p.), що його Радянський Союз вважав не досить покірним. У серпні війська Папагоса здобули визначні перемоги. А в жовтні вони зайняли гору Грамос, головний центр комуністичного «уряду республіки». 16 жовтня керівники повстанців вирішили тимчасово припинити дії. Фактично то була перемога уряду Греції та західних держав, які його підтримували. Це сталося в той самий час, коли ніхто вже не мав сумніву, що «відступництво» Тіто тривале. Албанія, єдине місце, де СРСР мав вихід до Середземного моря, віднині була ізольована від інших країн, які зберігали вірність Москві.

Фінляндії пощастило уникнути цілковитої підлеглості СРСР, і вона стала однією з поборниць політики нейтралітету. Влада у Фінляндії не належала комуністам, а тому там збереглися всі політичні свободи, і комуністичну ідеологію можна було відверто критикувати. Важко зрозуміти, чому СРСР не скористався зі своєї перемоги в 1944 році, аби здійснити в Фінляндії той самий план, який реалізовано в Румунії та Болгарії. Можливо тому, що СРСР не мав у цій країні прямих інтересів. Він мав там військові бази (з бази Порккала-Удд можна було обстрілювати артилерією Гельсінкі). В 1948 році підписано фінсько-російський договір про співпрацю та взаємну допомогу. Перша стаття його проголошувала, що в разі нападу на одну зі сторін Німеччини або будь-якої іншої держави через фінську територію Фінляндія має відбити напад. В статті 6 визнавався «принцип невтручання у внутрішні справи іншої сторони». Внаслідок вето, застосованого СРСР, Фінляндія не була прийнята до Організації Об'єднаних Націй [6, 447].

На початку 1947 року збройні сили націоналістичного Китаю здобули свої останні перемоги (захоплення Яньаня). В квітні 1947 p. становище Чан Кайші раптово погіршало. До середини 1947