року комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Зброя, яку постачали Сполучені Штати, потрапляла здебільшого до комуністів, оскільки багато офіцерів націоналістичних збройних сил часто продавали її або самі переходили на бік супротивника. 10 листопада 1947 p. генерал Маршалл, державний секретар Сполучених Штатів, оголосив про свій намір запропонувати програму економічної допомоги Китаєві. 18 лютого 1948 року ця програма була передана на розгляд Конгресу. Вона передбачала надання Китаєві кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. доларів, який мав бути використаний на цивільні потреби. 2 квітня 1948 p. Конгрес схвалив цю програму, відому як «China Aid Act» – «Акція допомоги Китаєві». Проте було вже запізно, і величезна підтримка, яку одержав націоналістичний уряд, уже не допомогла йому подолати численні труднощі, які стояли перед ним. За даними збірки «U. S. Relations with China» («Відносини між США та Китаєм»), іноземна допомога націоналістичному Китаєві з вересня 1945 по 1949 рік досягла 2254 млн. доларів, дев'яносто відсотків яких надійшли зі Сполучених Штатів. Приблизно половина цих кредитів була використана на воєнні цілі [7, 394].
18 жовтня 1948 p. урядові війська залишили Чанчунь, столицю Маньчжурії; 31 жовтня комуністи зайняли Мукден. Отож, націоналістичний Китай остаточно втратив Маньчжурію. Завоювання комуністами Північного Китаю велося з різних напрямків, але в основному з боку півострова Шаньдун, а Пекін поки що лишався осторонь. На початку 1949 року Чан Кайші почав переговори про мир. Мао Цзедун у своїй відповіді 14 січня висунув вимоги, які практично означали встановлення контролю комуністів над усією територією Китаю. 22 січня війська комуністів зайняли Пекін. 25 січня уряд націоналістичного Китаю, очолюваний Лі Цуньєном (бо Чан Кайші 21 січня подав у відставку), переїхав з Нанкіна до Кантона. Новий керівник націоналістичного уряду марно намагався домовитися з комуністами. В березні та квітні вони трохи послабили свій натиск на півдні Китаю, щоб провести переговори, проте ці переговори не мали успіху. Причиною була відмова президента націоналістичного Китаю видати комуністам «воєнних злочинців» Чан Кайші, Т. В. Суна, Чжен Ліу та членів їхніх родин.
20 квітня знову почався наступ комуністичних збройних сил. Вони одразу зайняли Нанкін, 16 травня – Ханькоу і 24 травня – Шанхай. Протягом кількох тижнів існували серйозні побоювання, що в континентальному Китаї в Юньнані, Сичуані або Ціньхаї будуть підняті повстання під проводом «мусульманського генерала» Ма Пуфуня. І справді, Юньнань повстав проти націоналістичного уряду: повстанців у Куньміні (колишня база США в Китаї) очолив генерал Лю Хань. 11 грудня він заявив про свою лояльність до комуністичного уряду. 21 вересня Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив Китайську Народну Республіку. 15 жовтня без будь-якого опору з боку урядових військ був зайнятий Кантон. Південь Китаю залишився без будь-якого захисту, уряд перебрався з Кантона до Чунціна і поступово почав розпадатися. Лі Цуньєн подав у відставку, і до влади повернувся Чан Кайші. 28 лютого 1950 року він відновив за собою титул президента Китайської Республіки. Разом з більшістю членів націоналістичного уряду Чан Кайші вилетів літаком на острів Тайвань, де на той час зібралися сотні тисяч людей. 4 грудня 1949 року комуністичні війська підійшли до індійсько-китайського кордону. У квітні 1950 p. комуністи захопили острів Хайнань. Відтоді націоналістичному Китаєві належать лише Тайвань, Пескадорський архіпелаг та кілька прибережних островів [6, 448].
В той час, коли перемоги комуністів наближалися до тріумфального завершення, коли Мао Цзедун проголосив Китайську Народну Республіку і 1 жовтня 1949 p. була прийнята «Велика народна хартія», багатьох хвилювало питання про справжній характер відносин між Китаєм та радянською Росією. Мандрівники, які в той час поверталися з Китаю, засвідчували, що в головних містах країни дуже багато росіян. У китайській армії з'являлося дедалі більше зброї російського виробництва. Правда, під час народних демонстрацій у колонах демонстрантів часто були тільки портрети Мао Цзедуна, а портретів Сталіна не було. Але комуністичні принципи, яких дотримувався Китай, були, безперечно, такі самі, як і ті принципи, що їх дотримувалися росіяни, хоча між цими двома країнами існували суттєві відмінності, які виявлялися бодай у тому, що за своїм характером китайська революція була селянською та вояцькою. Можливо, Китай і був вірним союзником СРСР, проте з самого початку свого існування він, здавалося, не виступав у ролі сателіта.
Офіційні відносини СРСР з новим Китаєм почалися з 1 жовтня 1949 року. Саме в цей день Чжоу Еньлай, міністр закордонних справ, звернувся до всіх дипломатів і працівників консульств, котрі були в Китаї, з листом, у якому пропонувалося встановлення нормальних дипломатичних відносин. СРСР одразу погодився визнати новий уряд і анулював своє визнання націоналістичного уряду, який на той час перебував у Кантоні. 23 листопада в Генеральній Асамблеї Об'єднаних Націй Вишинський заявив, що радянська делегація не визнає більше делегації націоналістичного Китаю як офіційного представника цієї країни в Організації Об'єднаних Націй.
Але найважливішою подією, про яку й досі ще мало знають, був візит Мао Цзедуна до Москви. 16 грудня китайський лідер Транссибірською залізницею прибув до радянської столиці і перебував там два місяці. Зрозуміло, що про зміст його розмов зі Сталіним та іншими радянськими політичними діячами нічого не відомо. Відомі лише результати цих переговорів, а саме: ті китайсько-радянські угоди, котрі були опубліковані 14 лютого 1950 року. Цих угод було три [6, 449]:
1. Договір про дружбу, союз та взаємодопомогу, укладений на 30 років,