дуже подібний до договорів між СРСР та європейськими країнами народної демократії. Цей договір був спрямований проти агресії «з боку Японії або будь-якої іншої держави, яка прямо чи опосередковано приєднається до Японії в її актах агресії» (с. 1). У статті 2 йшлося про укладення в щонайкоротший термін мирного договору з Японією. Стаття 3 виключала можливість участі в будь-яких коаліціях, спрямованих проти однієї з сторін. Стаття 5 передбачала розвиток економічної та культурної співпраці між обома країнами.
2. Договір про Чанчунську (Китайську Східну) залізницю, Порт-Артур і Дальній. Умови цього договору дуже відрізнялися від тез російсько-китайського договору 14 серпня 1945 p. Радянський уряд мав безкоштовно передати свої права на Чанчунську залізницю урядові Китайської Народної Республіки з моменту укладення мирного договору з Японією, але не пізніше кінця 1952 року. На ту саму дату радянські війська мають вийти з військово-морської бази Порт-Артур. Китай має компенсувати СРСР витрати, пов'язані з роботами, проведеними в Порт-Артурі починаючи з 1945 p. В разі агресії Китай та СРСР зможуть спільно користуватися військово-морською базою Порт-Артур. Питання Дальнього має бути переглянуте після укладення мирного договору з Японією, а доти там діятиме китайська адміністрація.
3. Договір про кредит на суму 300 мільйонів доларів, який надавався Китаєві на 5 років починаючи з 1 січня 1950 року.
В офіційних коментарях, опублікованих з приводу цих договорів, йшлося про незалежність Зовнішньої Монголії. Щодо Внутрішньої Монголії та Сіньцзяну зазначалося, що вони належать до Китаю. Проте договір про Сіньцзян, укладений 27 березня, передбачав заснування в цій провінції китайсько-радянських компаній з видобутку нафти та руд кольорових металів. Цей договір мав чинність протягом тридцяти років.
Безперечно, на багато питань відповіді не було, а саме: чому Радянський Союз надав Китаєві такий незначний кредит? Хто пішов на основні поступки – китайці чи росіяни? Чи були укладені інші, таємні угоди? Війна, яка почалася в Кореї, не тільки не відповіла на ці питання, але й огорнула їх ще густішою темрявою.
Яке було ставлення інших урядів, крім радянського, до нового уряду Китаю? Дуже швидко стало зрозумілим, що Сполучені Штати та Великобританія в цьому питанні займають різні позиції. Коли Чжоу Еньлай надіслав телеграму до Організації Об'єднаних Націй, у якій заперечував право делегації націоналістичного Китаю представляти весь Китай, Ачесон заявив, що права цієї делегації незаперечні, в той час як англійці пропонували передати питання на розгляд Генеральної Асамблеї. 7 грудня Ачесон заявив, що розглядати питання про негайне визнання комуністичного уряду ще не час.
Бірма була першою країною поза комуністичним блоком, яка визнала уряд Мао Цзедуна (грудень 1949 p.). За нею відразу це зробила Індія, проконсультувавшись з іншими країнами Британської співдружності; 4 січня 1950 p. – Пакистан, а 6 січня – Норвегія. Цього ж дня і Великобританія визнала комуністичний Китай. Безперечно, що вона зробила це, по-перше, внаслідок тиску з боку своїх азійських домініонів, а по-друге – маючи на меті зберегти важливі комерційні інтереси, що їх вона мала в Китаї. Для Сполучених Штатів визнання комуністичного Китаю означало б відмову від їхнього зобов'язання щодо захисту Тайваню та збройних сил китайських націоналістів, які там перебували, і передачу їх комуністам. Що ж до Франції, то вона вагалась аж до того дня, коли Мао Цзедун (а невдовзі після нього і СРСР) визнали комуністичний уряд В'єтміню в Індокитаї (25 січня 1950 p.). Ухвала Франції виключала можливість визнання де-юре Китайської Народної Республіки [13, 223].
І, нарешті, Організація Об'єднаних Націй за постановою Ради Безпеки від 14 січня 1950 p. відхилила пропозицію Радянського Союзу про виключення з ООН націоналістичного Китаю. Радянський Союз одразу висловив протест у формі бойкоту Ради Безпеки і всіх інших органів ООН, які на той час перебували в Лейк-Саксесі, а саме Ради з опіки та Економічної і соціальної ради. Це призвело до дуже серйозної кризи Організації Об'єднаних Націй, яка тривала до початку війни в Кореї та до повернення СРСР в Раду Безпеки 1 серпня 1950 p. [6, 455]
Отже, після Другої світової війни світ набув чіткого розмежування на два ворогуючих табори, які отримали документальне оформлення у вигляді НАТО (Атлантичний союз) та Радянського військово-політичного блоку.
Розділ 2. «Холодна війна» та структурне закріплення біполярності в Європі. Початок протистояння двох військово-політичних блоків
2.1. Передумови виникнення «холодної війни»
Термін «холодна війна» вживається для характеристики конфлікту, сторони якого не вдаються до використання збройних сил одна проти одної. Виникнення самого терміна датується приблизно XIV ст. Щодо конфронтації між СРСР і західними державами на чолі зі США цей термін уперше був ужитий британським часописом «Триб'юн» восени 1945 p. в коментарі відомого письменника Д. Оруелла. Пізніше, на початку та наприкінці 1947 p., цей термін підхопили відповідно Б. Барух та В. Ліпман. Характерно, що всі «автори» терміна «холодна війна» не були професійними політиками чи, принаймні, не брали в той час участі в державній діяльності. Та, мабуть, саме тому, не зв'язані традиційною обережністю дипломатії, вони втілили в дещо застарілу метафору загальне відчуття поступового переходу союзників у другій світовій війні від партнерства до протистояння.
Однією з найважливіших складових конфронтації, яка призвела до «холодної війни», була ідеологічна. Дві наддержави – переможниці в другій світовій війні намагалися перебудувати світ згідно зі своїми ідеологічними настановами, тому їхня зовнішньополітична діяльність набувала, певною мірою, месіанського характеру. СРСР, як ніколи після відмови ще у 20-х