США вдруге у своїй історії відкинули принцип невтручання в європейські справи, оскільки це дорівнювало невтручанню у глобальні політичні процеси. І друга спроба мала бути безумовно вдалою. США прагнули не лише стати «першими серед рівних», а й одноосібно домінувати в повоєнному світі. Така позиція дістала відображення в ідеологічній схемі «Пакс Американа». Складовими запланованого успіху були економічна міць США, ослаблення західно­євро­пей­сь­ких держав та їхня економічна й політична залежність від пі­в­нічноамериканського партнера і, нарешті, монопольне володіння атомною зброєю  [10, 60].

У цій ситуації головною загрозою не тільки для оперативних інтересів, а й для ідеологічних концепцій обох наддержав стали вчорашні союзники. Для США до довоєнного протистояння двох антагоністичних систем додалася загроза поширення впливу СРСР у ключових регіонах світу – Європі та Азії. Крім того, СРСР був найвірогіднішим претендентом на порушення «атомної монополії».

Згодом конфронтація стала елементом ідеологій обох сторін і допомагала лідерам військово-політичних блоків консолідувати навколо себе союзників «перед обличчям зовнішнього ворога».

Ще одним конче важливим чинником формування ситуації невідворотного перетворення «холодного миру» на «холодну війну» став «ядерний фактор» – принципово нове явище в повоєнних міжнародних відносинах. Гонка ядерних озброєнь була не наслідком, а скоріше визначальним чинником «холодної війни».

«Ядерний фактор» став новим утіленням традиційного для світових держав підходу до вирішення міжнародних проблем з позиції сили. Наддержави отримали технічну можливість знищити будь-якого опонента, що відрізняло їх від інших держав та підштовхувало до максимальної глобалізації своєї політики. Водночас саме наявність ядерного потенціалу спричинила створення ситуації, коли, за висловом Р. Арона, «мир неможливий, війна неймовірна». Маючи військовий потенціал, що давав змогу стерти супротивника з лиця землі, жодна зі сторін не могла вдатися до подібного кроку, бо відповідь була б такою ж нищівною. Ознакою нової ситуації стало «балансування на межі війни» – сутність усього повоєнного протистояння та основа певної стабільності під час «холодної війни».

2.2. Початок «холодної війни»

Напруження у відносинах між союзниками зростало поволі. Гострі пропагандистські випади з обох сторін траплялися й раніше, але справжня конфронтація розпочалася лише 1946 p. Перші кроки сторін у напрямі конфронтації скоріше становили вияв концепції отримання, диктувалися намаганням зберегти досягнутий у результаті другої світової війни статус-кво. На цьому етапі розвитку конфлікту двох систем сторони лише поволі закріплювалися на територіях, що перебували в зоні їхнього військового контролю, прагнучи створити міжнародні умови для ефективного захисту національних інтересів.

Точками відліку «холодної війни» традиційно вважаються три історичні події: промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946), фултонська промова В. Черчилля (1946) та проголошення «доктрини Трумена»  [10, 61].

У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 p. Сталін закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави. Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Заходом. Слід зауважити, що в передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 p. співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного світового устрою. Але наступного ж дня – 3 лютого – у США розпочалася пропагандистська кампанія з приводу радянського «атомного шпіонажу» (до речі, про інтерес спецслужб СРСР до «Манхеттенського проекту» американському керівництву стало відомо щонайменше за півроку до появи відповідної інформації у ЗМІ). Якщо зіставити ці факти, певну жорсткість виступу Сталіна можна пояснити саме реакцією на американський демарш.

Захід відповів гострими випадами на адресу Радянського Союзу. Суспільну думку вже почали готувати до майбутньої зміни курсу щодо союзників. Фултонська промова Черчилля (1946) стала однією з найпомітніших подій у цьому контексті. Черчилль у цій промові першим серед західних політиків ужив термін «залізна завіса», запроваджений ще Геббельсом, і таким чином констатував поділ Європи на зони, що контролювалися протилежними сторонами. Але занепокоєння в нього викликала насамперед можливість поширення радянського впливу за «залізну завісу», порушення вже існуючого балансу. Найбільшу небезпеку Черчилль убачав у комуністичних партіях Великобританії та Сполучених Штатів, хоча, за його власним висловом, комунізм у цих країнах «перебував ще в дитячому віці». Черчилль не висловив і побоювань щодо можливості воєнного нападу СРСР на країни Заходу. Він боявся не нової війни, а результатів тої, що вже завершилася. СРСР, який переміг у війні та вперше розірвав «буферний пояс», що ізолював його від світу, відчув, за думкою Черчилля, апетит до «нелімітованої експансії свого впливу та ідеології». Висновок промови був очевидний: необхідно консолідувати країни Заходу та підсилити їх у військовому відношенні, щоб запобігти подальшому посиленню СРСР. Жодним чином не йшлося в промові про контрнаступ та «відкинення комунізму», які стали ідеологічною основою «холодної війни». Фултонська промова скоріше була декларацією «холодного миру», стримування СРСР, але аж ніяк не проголошенням «холодної війни»  [7, 408].

Узгоджувалися з подібною позицією і дії США, які приділяли значно більшу увагу не тискові на СРСР та східноєвропейські країни народної демократії, де саме в цей час усувалися з урядів представники центристських партій, а ситуації в країнах Західної Європи. США застосували весь свій вплив на союзників, щоб навесні 1947 p. відправити у відставку міністрів-комуністів з урядів західноєвропейських країн. Наступним кроком США в посиленні протистояння стало ідеологічне об?рунтування нових напрямів зовнішньої політики. Це завдання мала виконати «доктрина Трумена», висунута адміністрацією США на початку 1947 p. Доктрина проголошувала необхідність переходу від «стримування» до «відкидання» комунізму. І хоча «доктрина Трумена» гарантувала саме