„Особливості зовнішньої критики історичних джерел”

План.

Поняття про критику історичних джерел.

Шляхи подолання труднощів критичного аналізу.

Методи джерелознавчої критики.

Зовнішня та внутрішня критика джерел.

Зовнішня критика:

а) встановлення оригінальності тексту;

б) прочитання тексту;

в) тлумачення незрозумілих місць і слів;

г) встановлення часу створення й авторства джерела;

д) інтерпретація змісту джерела.

Всі історичні джерела відображають дійсність шляхом її опосередкування свідомістю автора. Через це рівень вірогідності джерел, а значить, і їх цінність для дослідника виявляється неоднаковою. Для отримання об’єктивної інформації джерело вимагає критичного підходу. Всі історичні джерела без ніяких винятків мають бути включені в орбіту джерелознавчої критики, яка є основою подальшої роботи. Джерелознавча критика – поетапне опрацювання фахівцями історичних джерел із використанням спеціальних методів і прийомів.

При вивченні різних джерел нерідко виникають різноманітні труднощі. Їх можна розділити на дві групи:

1). об’єктивні – неповнота, розпорошеність, руйнація джерел, багатоступеневість переказу в них фактів і подій, неконтрольованість деяких ланок і цензурних фільтрів у передаванні історичної інформації, внаслідок чого важко навіть встановити ті чинники, що призвели до перекручення;

2). суб’єктивні – особиста упередженість дослідника, його заангажованість, обмеженість його знань, здібностей, відсутність інтуїції тощо.

Для подолання цих перешкод слід дотримуватися певних правил:

джерело слід досліджувати у контексті тієї конкретно-історичної реальності, в якій воно виникло;

слід знати обставини створення джерела, історію його тексту та публікацій;

у роботі над джерелом необхідно вивчити і присвячену йому критичну літературу, дослідити історіографію;

слід обов’язково врахувати ступінь вивчення джерела у попередніх дослідженнях.

Джерелознавство розробляє принципи, методи та критерії наукової критики джерел, обґрунтовує системи логічних процедур, прийомів, при застосуванні яких історик здатний реально встановити цінність джерела. Джерелознавча критика акумулює в собі кілька груп методів:

загальнонаукові (аналіз, синтез, історичний, логічний, ретроспективний, хронологічний);

міждисциплінарні (статистичний, конкретних соціальних досліджень);

загальноісторичні (історико-генетичний, історико-хронологічний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний);

спеціальні джерелознавчі (текстологічне та палеографічне вивчення тексту тощо).

Для аналізу деяких джерел необхідно застосовувати весь методологічний інструментарій, у той час як до інших застосовують лише окремі методи чи групи методів. Основні методи науковця у джерелознавчій критиці – джерелознавчий аналіз і джерелознавчий синтез. Виходячи з цього, в аналізі джерел виділяють два етапи: перший – аналітична критика, і другий – синтетична, або синтезована, критика.

Критику історичних джерел також ділять на дві великі групи:

зовнішня критика – вивчення зовнішніх особливостей конкретного джерела;

внутрішня критика – найскладніша, встановлює адекватність відображення конкретним джерелом історичних подій.

Зовнішня критика передбачає уважне вивчення джерела для вилучення якнайбільшої кількості історично важливої інформації. Спочатку необхідно встановити, що перед нами – оригінал чи копія. Звичайно, більш цінним є першоджерело. Копії можуть бути завірені чи незавірені. Зовнішня критика встановлює редакції, копії, списки початкового тексту. За допомогою спеціальних методів можна відновити втрачені місця чи змінений, редагований текст, визначити інтерполяції (вставки), відтворені чи додані до тексту. На підставі ретельного вивчення лише мовних особливостей документу часто можна зробити висновок про його оригінальність чи, навпаки, фальсифікацію.

Важливим етапом у роботі з джерелом є таке просте на перший погляд завдання, як прочитання тексту. Складність цієї роботи залежить від багатьох чинників: віку документа, його збереженості та фізичного стану, теоретичної підготовки науковця, особливостей почерку автора чи переписувача тощо (так, відомо, що у М.Грушевського був дуже нерозбірливий почерк). Чим старший документ, тим складніше його прочитати; читання писемних джерел з історії України, написаних давніше ХVІІІ ст., вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки (знання давньоукраїнської та церковнослов’янської мов, уставу, напівуставу, скоропису, відсутності пробілів, наявності скорочень, виносних букв тощо). Деякі автори вживали власні нестандартні скорочення, позначки тощо, які утруднюють читання тексту.

Одне із важливих завдань зовнішньої критики – тлумачення, пояснення незрозумілих місць і слів. Часто, будучи не в змозі дати адекватний переклад, дослідники вимушені вдаватися до пропусків або довільного пояснення темних місць джерела (як, наприклад, при вивчення багатьох єгипетських папірусів).

Після прочитання тексту можна переходити до встановлення часу та місця створення документа, а також авторства. Адже точне датування побутує на теренах України тільки з 60-х рр. ХІ, а обов’язкове з’явилося значно пізніше. Для визначення часу створення використовуються різні прийоми: аналіз зовнішніх ознак документу, його змісту, зіставлення з іншими точно датованими документами, вивчення подій і кола осіб, які згадуються в тексті, пошук згадок про дане джерело в інших тощо. Для датування та з’ясування походження документа провідну роль відіграють методики спеціальних історичних дисциплін. Для синхронізування давніх дат із сучасними використовують історичну хронологію (так, у різні часи літочислення велося від створення світу і від Різдва Христового, за юліанським і григоріанським календарем, за старим і новим стилем). Ціні дані для уточнення хронології дає палеографія – дисципліна, яка вивчає зовнішні ознаки давніх писемних пам’яток, еволюцію та особливості письма у різні періоди в різних місцевостях. За допомогою палеографічних знань датування проводиться після вивчення самого паперу, водяних знаків, засобів і пристосувань для письма, алфавітів, специфіки оформлення видань, ілюстрацій, печаток, стилів написання тощо. Якщо встановити точну дату появи джерела неможливо, визначають верхню та нижню межу його появи. Інколи для цього застосовують навіть методи природничих наук – фізики та хімії.

Так само важливо встановити авторство джерела. Будь-який документ має долю суб’єктивності, адже створювався живою людиною. О.Лаппо-Данилевський розробив систему передумов оцінки знання істини автором:

безпосередність сприйняття факту;

ступінь участі у здійсненні факту;

інтерес до фактів;

місце свідка щодо факту;

повнота почуттів, пережитих свідком щодо сприйняття факту;

уважність свідка, його самовладання;

рівень освіченості та наявність теоретичної підготовки до сприйняття факту;

час свідчення про факт;

настрій свідка на момент